You are viewing hudozhnytsya

Tired of ads? Upgrade to paid account and never see ads again!

[sticky post] Новий блоґ/My New Blog

Мій блоґ переїхав. Натисніть на фотографію, щоби завітати в гості.
My blog has been moved to another site. Please, click on the photo to get there. You are welcome!

Мій Мольберт

Мене звуть Надія Гербіш (більше люблю, коли кажуть Надійка:-)), а цей блоґ - такий собі особистий простір для розмахування пензлями. Якщо коротко, то: християнка, невиправна оптимістка, щаслива дружина, мама дивовижної дівчинки, письменниця, перекладачка, пригодошукачка й мандрівниця. Уперто вірю в дива, до декрету викладала історію світової літератури, люблю каву й живу в маленькому галицькому містечку. Більше про мене та мої книжки можна прочитати в профілі. Ось майже біографія у цифрах :-) Записи й світлини - мого авторства, якщо не вказується інше. Каталог фоторепортажів із подорожей Великим Світом тут. Додаючи в друзі, напишіть щось про себе, добре?

Мій блоґ переїздить :-)

Завтра наше сімейство вирушає до Львова на Форум, а Мольберт тимчасом переїздить на сайт. На сайті, до речі, також можна буде замовити мої книжки з автографом (через форму зв"язку в "контактах"), переглянути відео з презентацій (у розділі "преса"), погортати сторінки книжок ("книги").
А ще там уже з"явилася програма заходів, у яких я братиму участь на Львівському форумі. До зустрічі!

Молитва

Дорогий Боже, Ти ж благословиш Україну, правда?
Прийшла верстка "Найважливішої знахідки". І я просто не можу не поділитися кількома малюнками. Бо вони такііі...

*

*
+++++++++Collapse )
Я вже писала раніше, що підтримувати зв’язок із «зовнішнім світом» зараз найпростіше і найприємніше через інстаґрам. Маленькі квадратики з історіями, котрі хочеться розповідати і задля яких не потрібно знаходити час на комп’ютер. Крихітні клапті звичайних буднів, які так радісно переглядати згодом. Напевне, зараз для мене інстаґрам – те місце особливого натхнення і теплого спілкування, яким колись був жужу.
А про інстабук для Дануськи я почала мріяти відтоді, як уперше натрапила на gramofon.ua. Бо ж книжка! На папері! З отими милими квадратними, трохи розмитими телефонними фотографіями. І що-і що, він уже в нас!
Можна починати нахвалювати якість роботи, але навіть не знаю, з чого починати – вона бездоганна. Тверда палітурка, приємний папір сторінок, ідеально відтворені кольори. Аймімімі, словом. І в мене вже кілька ідей для наступних інстабуків (на подарунки і з мандрівок – аж тепер до мене дійшло, що я ж ніколи не роздруковую фотографій із далеких подорожей!).
Маю єдину засторогу щодо власного дизайну: 4 фотографії на сторінку – абсолютний максимум, якщо хочеться потім мати змогу порозглядати деталі. Наприклад, одну зі світлин я вибрала виключно тому, що там було видно Дануськині перші два зубчики, але через моє жадібне бажання зробити кольоровий колаж цієї найважливішої деталі майже непомітно.
У кожному разі, фотокнижечка – радість-радість, а це зараз важить ой як багато. Дякуємо gramofon.ua за розкішний подарунок!
ще кілька розворотівCollapse )

Пташенятко

Інколи поміж цієї літньої спеки трапляються прохолодні й дуже вітряні дні. Але Данусиної радості це аж ніяк не затьмарює. Боже, навчи і мене радіти отак безумовно, будь ласка!

Найважливіша знахідка

Саме так буде називатися наша осіння книжка про Мишенятко. Це перша моя книжка з підписом "Моїй Данусі". Сподіваюся, не остання :-).
У цій історії маленьке Мишенятко (котре у попередніх книжках вже встигло познайомитися з розмаїтими кольорами, дізнатися назви квітів і дерев, потоваришувати з доброю Рудою Дівчинкою і її кудлатим собакою) раптом збагнуло, що світ безперестанку змінюється, а все, що з ним відбувається, не просто так. Мишенятко поспішає довідатися таємницю цих чарівних змін... І знаходить дещо найважливіше.
Я так багато хочу розповісти нашій донечці. І поки ми з нею ще не можемо ходити на каву вдвох і теревенити про все на світі, буду писати їй казки.

Листи

Мені так прикро, що я не відповідаю на листи. Зараз кілька сотень повідомлень лежать у моїх скриньках без відповіді. Більшість написана людьми, котрі вміють бути небайдужими. Котрі прочитали мої книжки й захотіли поділитися теплом зі мною. Котрі спромоглися виділити крихту часу, аби подякувати й підбадьорити. І мені так хочеться відповісти їм тим самим.
У дитинстві я мріяла бути письменницею. Мріяла, як поштарка приноситиме мені щотижня мішок листів – і я сідатиму на підлозі, обкладаючись цими дорогоцінними папірцями, і читатиму-читатиму. І обов’язково відповідатиму кожному адресанту. Від руки.
А ще я дуже обурилася, коли дізналася, що зазвичай письменники не відповідають своїм читачам; за них то роблять секретарі. Я сказала собі, що ніколи не стану такою.
Моя мрія здійснилася. Листи приходять, електронні й паперові. Прекрасні люди із золотими руками інколи присилають нам із Данусею якусь невимовну красивість (як то маленьку скульптурку, малюнок, книжку, вив’язані шкарпетки, зшитого власноруч зайчика чи так само власноруч зробленого записника), і мені так хочеться то все показати, розповісти про добрих чарівників…
Та час біжить, і я щодня сподіваюся, що, можливо, це вдасться зробити «завтра».
Щодня я намагаюся викроїти хоч малесеньку хвильку, аби відповісти на котрогось листа. А інші продовжують сумно лежати без відповіді…
Пробачте мені, будь ласка. Насправді, я дуже ціную те, що ви мені пишете. І я старатимуся частіше заглядати до скриньок. Обкладатися вашими добрими словами й зігріватися ними.
Пробачте моє мовчання. Мені так хочеться ділитися теплом, особливо зараз, особливо всупереч тому, що відбувається. Так хочеться розповідати про важливі уроки, котрі засвоюю зараз від Батька. Слова тісняться всередині мене й просяться назовні. Я обов’язково їх проговорю й напишу колись.
Просто зараз час сіяти. У маленьку доню, котра росте й дуже потребує уваги. У найрідніших, у церкву, місто, у людей, котрі приїхали сюди, позбавлені свого дому. У країну, за котру зараз так нестерпно боляче.
Вірю, що колись буде час і на слова.
Напевне, зараз інстаґрам – єдиний спосіб «не зникати» зовсім. Там клаптики з життя. Яке, милістю Божою, продовжується.
Нехай тут буде ця інстаґрамна фотографія із циклу morning mercies. Вона про двох людей, котрих я люблю до безтями. Бережіть себе. І пишіть, коли зможете. Дякую.

Півроку!

Учора нашій донечці виповнилося півроку. Мені хотілося написати цей вдячний текст ще вчора, але вчора ми з Данусею пішли до Чарівних Місцин – сусіднього селища чи, радше, передмістя Збаража, де живе спокій, пасуться коні й корови, тече річка й зупиняється час. Дорогою туди навіть машини повзуть, а не їдуть, і пішки йти складно через жахливі ями та каміння, а з коляскою і поготів. Але я дуже хочу, аби наша дівчинка росла, оточена справжньою, Богом створеною красою. І ще хочу, аби вона знала, що заради чогось справді цінного вартує йти довго, поганими дорогами, через круті пагорби і вибоїни. А для того, аби життя було красивим і змістовним, вартує виходити із затишку власної оселі та знайомих вулиць. Тож ми йшли, розмовляли (кожна своєю мовою, правда, але цілком розуміли одна одну), сміялися, співали й роззиралися довкола. А дорогою назад зустріли тата й повернулися додому вже втрьох.
Мені хотілося написати цей текст про досягнення нашої дивовижної дівчинки (що вона сама сидить і дуже любить мамин овочевий крем-суп, але найбільше, звісно, мамине молоко; як повертається зі спини на живіт і з живота на спину й кумедно повзає по колу; як грається іграшками й скільки всього різного «говорить», і як часто «мамає» чи «мемає», хоч, звісно, ще не усвідомлено), але потім я подумала, що краще буде просто подякувати. Богу, чоловікові та, власне, нашому маленькому Диву.
Бо до її народження я не помічала стільки всього. Не бачила, скільки на вулицях радісних босоногих дітей. Коли на якому дереві з’являються бруньки, яким цвітом воно цвіте, коли і які дає плоди. Не помічала, що в середині липня осінь приходить до вишневих дерев і вони починають потроху сіяти нам під ноги пожовкле листя. Не могла збагнути, що значать слова «всі думки Його тільки про нас». Наша дівчинка навчила мені стільки всього важливого. І показала, що значить безмежність любові. Дякую.
п.с. Ну й трохи наших фотоапаратних фотографій. А то все інстаґрам та інстаґрам :-).

+++++++++++Collapse )

...

Боже, як же важливо зараз берегти серце. Над усе, що лише бережеться. Від гніву, відчаю, страху. Від нетерпіння. І знову від гніву, від люті навіть. Від зневаги. Від гордості. Від осуду.
Інколи я роззираюся довкола й ловлю себе на тому, що осуджую. Коли вчора в небі вибухали феєрверки, запущені якимись молодятами, я, ошелешена, питала себе: «Вони це серйозно?» А всередині тихий голос запитував мене, хто дав мені право судити чужого раба.
Я знаю, що сама видаюся комусь занадто безтурботною. Коли стрибаю, витанцьовую і весело щось наспівую, везучи перед собою Данусю в колясці. Доня завжди регоче, коли я танцюю на дорозі. От я і танцюю. Пам’ятаю, як болісно реагували деякі люди минулого страшного грудня, коли я, аби якось зосередити свій дуже-дуже вагітний погляд хоч на чомусь хорошому і додати собі снаги, ділилася фотографіями своєї дитячої книжки, яка саме вийшла в світ.
Знаю, що не варто пояснювати нікому своїх мотивів. Значно краще служити там, де можеш… мовчки. І радіти в Бозі всупереч усьому. Бо радість у Ньому – наша сила. Не можна виправдовуватися за радість. Не можна ховати її лише для себе, боячись поділитися з кимось.
І водночас не можна, не можна судити чужих мотивів. Господи милосердний, дай мені смирення, будь ласка. Дай нам усім смирення.
Я дуже люблю цю землю. Свою землю. Але в перспективі вічності вона не варта того, щоб не вберегти своє серце й впустити туди злість. Впустити туди змія.

...

Я пишу Полу, нідерландському колезі, котрий, як ніхто інший, підтримував мене з самого початку минулорічного лиховісного грудня, листа зі співчуттям. Він запитує, яка ситуація тут, і каже, що немає жодних кордонів і меж, коли йдеться про жорстокість…
Коли два роки тому після нашого знайомства в Стамбулі сирієць Саад вислав мені свою неопубліковану книжку про звірські вбивства тисяч людей, я жахалася, плакала, але то все здавалося таким далеким і таким несправжнім… Історією, чиєюсь жахливою вигадкою.
Воєнні чутки вже не просто чутки. Щодня гинуть військові, гинуть ті, що розв’язали цю війну (теж люди!), гинуть мирні жителі й мирні мандрівники… Бо десь далеко злі карлики з чорним серцем в драконячому лігві продовжують плести свої інтриги.
Так складно берегти серце від ненависті, так складно.
У моїх молитвах зараз єдине слово: «Ісусе…»
Лікар розповідав, що, відходячи від наркозу після КР, я безперестанно кликала Ісуса.
І Він почув.
Зараз моя віра така мала, така неміцна. Але «досвід приносить надію», і я насмілююсь надіятися, що Він почує знову. І врятує. Ісусе…

про тепер

Світ, у якому ми зараз живемо, змінився настільки, що часом не знаєш, як і куди пристосувати нажите з роками світобачення. Моє маленьке мистецтво розчинятися в радості буденних дрібниць раптом стало некорисним. Бо щоденні новини з довколишнього світу не стають приводом для радості. І щоденна боротьба зараз – берегти серце, аби не зачерствіло, не змаліло, не впустило в себе ненависть і невиліковну гіркоту.
У мене виробилася нова звичка: щоранку заново довіряти своє життя, свого чоловіка, свою дитину, свої мрії й хвилювання Богу. Просто, аби нагадати собі, що мені не належить нічого. Просто, аби нагадати собі, що все – у Його всемогутніх, люблячих руках.
Щоденна боротьба з егоїзмом і власною духовною забудькуватістю. Гостре відчуття важливості того, що зараз. Безмежна вдячність за Данусю. Усвідомлення власного безсилля після чергового потоку новин. Такі важливі розмови з дорогими подругами. Побутові необлаштованості, котрі з маленькою дитиною на руках особливо помітні. Великі мрії. Щоденні молитви за чоловіка, вдячність йому й за нього, і водночас егоїстичне бажання, щоби він раптом взяв і розв’язав усі проблеми. Це, звісно, неможливо. Але він старається. От купив нам мультиварку – тепер я частіше їм теплу, смачну їжу й нарешті не переймаюся, що все пригорить, поки я наверху годую донечку. Я печу кілька разів на тиждень. Тішуся, нарізаючи овочі й миючи підлогу. Тішуся, що жива. Що маю заради кого втомлюватися. Ніколи раніше стільки не дякувала за такі очевидні речі.
Світ змінюється, і це жахає. Не змінюється Бог. І це та скеля, на яку – якщо не забуваю – намагаюсь опиратися.

Зустрічі

У нинішньому нашому житті зустрічей із тими, хто для нас важливий, поза родинним колом, не так уже й багато. Натомість усі зустрічі, котрі з нами таки трапляються, виявляються дуже особливими. І в цей складний період так невимовно зігрівають і наснажують…
Ну, наприклад, дзвонить телефон, дорогі Давиденки повертаються з Карпат і кажуть, що заскочать до нас.
А потім, якраз на 8-му річницю нашого з Ігорем шлюбу, до Збаража приїжджає пан Юрій Луценко і через майбутнього мера Збаража передає, що хотів би зі мною зустрітися. У нас буквально кілька хвилин, пан Юрій встигає випити свою каву, а я не встигаю навіть скуштувати свого тірамісу, бо ми говоримо про те важливе, що не стосується політики, я захоплююся простотою, уважністю й доброзичливістю людини, у якої за плечима стільки всього значимого; потім пан Юрій має зустріч із виборцями, а я повертаюся додому з сонячними квітами, кавовим топіарієм і вишуканим сервізом – подарунком пані Ірини, дружини пана Юрія. Він каже, щоби ми неодмінно почаювали з чоловіком увечері на честь нашого свята, що ми й робимо.
Тоді приїжджають дивовижні Сьомаки усією родиною. Кілька днів суцільного щастя. Ми ходимо на прогулянки, діти бавляться, ми теревенимо, їдемо в Тернопіль, зустрічаємося з Ілонкою і Наталочкою, йдемо в улюблений «Мамонт», розчаровуємося в одній з нових тернопільських піцерій, хлопці йдуть на катеро-прогулянку. Ще один з найтепліших спогадів: Яся й Дануся в красивих сукнях, ми з Любочкою в дуже дівчачих спідничках, усі лежимо на нашому великому ліжку, пошепки говоримо й засинаємо…
Приїжджає Іра Славінська зі своїми «Історіями талановитих людей», я модерую її презентацію, тож ми їдемо в Тернопіль (спасибі Зелінкам, що влаштували нам дуже комфортний доїзд!). Поки ми говоримо про книжки і людей, Ігор з Данусею ідуть в піцерію – їсти і спати відповідно.
Звісно, фотографії здебільшого в Інстаґрамі. Але нехай кілька буде й тут.

*
+++++Collapse )

Найрідніші

Кожен наш ранок починається, кожен наш вечір завершується молитвою. Про Боже милосердя до нас, до Збаража, до України. А коли я дивлюся на цих двох, молитися хочеться вдвічі ревніше. І водночас саме коло них всередині стає так спокійно й упевнено.

Читанка

Щось у ці місяці перечитувалося, дочитувалося, а щось читалося вперше.
Про деякі книжки писатиму вдруге: у чомусь вони сприйнялися інакше, десь зачепили сильніше.
+11Collapse )

Tea for Two

Учора вранці, коли Дануська почала крутитися, прокидаючись і пробуджуючи нас, Ігор прошепотів: «Вітаю тебе зі святом!» На якусь мить – спросоння ж – я розгубилася. А тоді згадала: нашій сім`ї виповнилося вісім років. Цілісіньких вісім років! Дануська почала жваво потягатися, танцювати, сміятися і аґукати, як завжди вранці, ми цілували її в ручки й щічки, раділи і молилися за неї. Ми дякували Богу за оті вісім років і за всі благословення, якими Він нас щедро обдаровував упродовж того часу. Мені хотілося мріяти вголос разом із І., але він запропонував, аби мріяла я – а він буде казати «Ага, добре».
Ігор пішов на роботу, але вже після обіду приїхав: у мене була дуже цікава й важлива зустріч у місті (про неї напишу згодом), а він залишився із донечкою. Коли я повернулася, ми просто разом тішилися Дануською, сміялися, говорили й займалися приємними буденними справами. Увечері, коли доня заснула, я заварила нам смачного чаю в красивезних фарфорових горнятках у англійському стилі, котрі ми отримали в дарунок від однієї чудової сім`ї. Сподіваюся, на вихідних нам ще вдасться продовжити святкування, але то не найголовніше. І пишу я сюди про ці буденно-святкові дрібниці тільки тому, що раптом збагнула: я не можу пригадати, як ми святкували попередні сім річниць. Записи в блозі із тих днів теж не відновлюють спогадів – я писала про прожиті роки, а не про одноденне святкування. Якщо на те пішло, в нас навіть не було полюдського медового місяця. Але наше звичайне життя з його буднями принесло значно більше радості й святковості, ніж принесли б усі спеціально визначені й оркестровані свята.
Можна традиційно написати, як сильно-сильно я люблю Ігоря. Але, здається, це й так очевидно. Я дуже тішуся, що Ігор - мій чоловік. Але ще більше тішуся, що він - Данусьчин тато.
...А одинадцять років тому Ігор уперше взяв мене за руку. Його рука була такою гарячою і дужою, що я собі подумала: «Хлопче, а ти міг би отак тримати мене якомога довше?» І він тримає.
*
Ну і наш найважливіший подарунок, Танцівниця-Богдана

9+3 місяці

Сьогодні Богданці виповнилося три місяці. Тобто, десь рік тому вона поселилася в мене в животику. Недавно дівчата просили мене більше ділитися її досягненнями і розповідати про мамські будні, тож, думаю, ця дата – найкраща нагода перечитати Данусин щоденник і щось переписати сюди.
Богданочка – невимовно життєрадісна дитина. Сміється до нас з Ігорем і до більшості наших гостей, до свого відображення в дзеркалі, до слоника і до метелика на книжці-бампері (підозрюю, що вона вирізняє їх із-поміж інших малюнків тому, що і там, і там є плюс один колір, блакитний), коли опиняється після прогулянки чи походу в гості в спальні, коли чує наші з Ігорем голоси (навіть до таткового голосу в телефоні сміється), після пробудження (ааа, тоді вона такий найніжніший у світі потягусик!), у сні й навіть коли просто лежить коло нас. З кожним днем приводів для сміху все більше – тож сміється вона переважну більшість часу. Усмішки, до речі, в неї бувають різні: її усмішка мені ніби говорить "О, мама, кльово, що ти тут! Знаєш, мені з тобою дуже весело, затишно і смачно. Ти тут - ура, кльово!" А татові - "Тато? Тато! Таточко!!! Ох, таточку, я тобою захоплююся! Таточку, а можна твій автограф? Ти такий крутий!" Я - ніби улюблений член команди, а він - зірка, що якимось дивом заїхала в наше село; мішок бельгійського шоколаду, який впав із блакитного літака на наше подвір'я.
Крім арсеналу чарівних усмішок, малеча має просто фантастичний сміх! Думаю, її треба було називати Сміяна-Богдана.
ще трохи тексту й фотографій :-)Collapse )

Найкраща новина у світі

...актуальна завжди: Христос воскрес!!!
І став нашою дорогою в Небеса.

Дорогою ціною

Одного дня я розповім цій маленькій дівчинці, що її щастя було надбане дорогою ціною. Що її майбутнє, її безпека, її надія, її душа були виборені на хресті Божим Сином. Я розповім їй, що Ісус Христос прийшов на цю землю як людина, звершив своє служіння в покорі, помер, воскрес і вознісся на Небеса, щоби вона могла отримати прощення гріхів, отримати спасіння і стати частиною Його тіла, Його Церкви. Мої найпалкіші материнські молитви про те, щоби голгофська жертва в житті Богдани була недаремною.
Дуже рідко ділюся тут своїми художніми текстами. Але чомусь саме зараз, саме цією казкою хочеться поділитися. Оці Їжаки мені дуже полюбилися і пишуться,пишуться...
Свято для мамиCollapse )

Історія нашого Дива

Нашу донечку звуть Богданою не просто так. Відколи я дізналася, що вагітна (і ще до того, як нам сказали, що ми чекаємо дівчинку), в голові крутилося красиве, лаконічне ім’я Дана. Я розповіла чоловікові, він замислився на трішки й відповів, що цю дитину Бог нам дав дивом. І що він хотів би, аби навіть її ім’я розповідало про це. «Богдана», - сказав Ігор. Відтоді я саме так подумки до неї зверталася.
Через місяць ми відсвяткуємо восьму річницю нашого шлюбу, а Богданці за кілька днів буде три місяці. Ця дитина не просто довгоочікувана – вона народилася всупереч багатьом факторам. Якби українські слова уміли бути такими ж об’ємними в своїй сутності, як давньоєврейські, я б неодмінно назвала нашу донечку «Диво всупереч».
продовження історіїCollapse )

Посвячення дитини Богу

Тоді поприносили діток до Нього, щоб Він доторкнувся до них, учні ж їм докоряли. А коли спостеріг це Ісус, то обурився, та й промовив до них: Пустіть діток до Мене приходити, і не бороніть їм, бо таких Царство Боже! Поправді кажу вам: Хто Божого Царства не прийме, немов те дитя, той у нього не ввійде. І Він їх пригорнув, і поблагословив, на них руки поклавши.
(Від Марка 10:13-16)
У різних общинах це називають по-різному: благословення, омолитвування, посвячення дитини Богу. У кожному разі, це дійство, коли батьки приносять своє дитя до храму й довіряють його Господу, а служителі церкви разом з усією громадою благословляють дитину в молитві. Сьогодні таке свято було у нас. Ось один веселий фотодоказ :-)

Magic moments

Ці моменти такі ніжні, такі невагомі, такі наші, що вряд чи хтось, окрім нас, зможе збагнути глибину їхньої чарівності – і все ж деякими з них нестерпно хочеться ділитися, щоб не луснути від зворушення і гордості.
Учора ми з Данусею гуляли неповну годину, поки вона не захотіла їсти (невже є десь на світі діти, які можуть гуляти кілька годин поспіль, не оглушуючи цілу вулицю?). Дорогою ми зустріли чудову жінку, нашу дільничну лікарку, тож, проводячи її, зайшли доволі далеко. Коли Дана почала кричати, я пришвидшила крок майже до бігу, сподіваючись, що калатання возика по вибоїстих дорогах її заколише. Та де там. Наша дівчинка твердо знає, чого хоче, і не ведеться на замінники. Попри те, що плаче вона рідко й лише у справі, поки її дуже конкретне бажання не буде виконане, дівчинка не вгамується. Тож вона кричала, я бігла, зупиняючись кожних кілька хвилин, щоби взяти її на руки й пригорнути. Тоді крик на кілька митей стихав. Але додому все ще було далеко, і коли дитина починала кричати знову, я була ладна роздягтися просто на вулиці, сісти на обочині й нагодувати її. Потім, звісно, зважувала, що це не в її найкращих інтересах, і бігла далі.
Не роззуваючись, я, нарешті, забігла в кабінет (до спальні ще треба було б пробігти коридор!) і приклала малечу до грудей. Так ми й напівлежали, кайфуючи: Дана нарешті отримала те, що хотіла, активно прицмокувала і муркотіла від задоволення; я обіймала її, дивилася на найпрекрасніше створіння в світі, яке погладжувало своєю крихітною ручкою мою руку й час від часу хапалося за мій пальчик. Я поглядала на стелю в екстазі й голосно сміялася.
Аж тут Дануся випустила пипку, подивилася на мене, сказала «Ку!» і теж весело засміялася. І те «Ку!» так нагадувало вдоволене «дякую», а усмішка була така невимовно солодка, що я… Але ні, не напишу, що я. Бо оці magic moments так просто не опишеш словами.
А сьогодні на вулиці вітряно, ми з Данусею нікуди не йдемо, ніжимося на ліжку в своїх піжамах (у нас обох піжами в кумедні блакитні сердечка), чеберяємо ніжками, дуетом аґукаємо і сміємося. І мені не віриться, що є в цьому світі щось цікавіше й приємніше.
P.S. Ну й дві крихти з інстаґраму. Перепрошую за недоладне кроплення - телефонофото такі телефонофото.
Хвилювання останніх місяців прокралося навіть у казки. Тепер дружній родині Їжачків доводиться проходити серйозніші випробування, а світ навколо неї вже не видається аж таким безхмарним. І все ж, разом із хвилюванням, там з"явилася нова віра. Та сама, що всупереч. І від того якось особливо тепло всередині.
Інколи увечері, коли Данусин татко приходить додому й бавиться зі своєю дівчинкою, а мені випадає крихта "вільного" часу, я перекладаю одну зі своїх улюблених дитячих книжок українською. Дуже сподіваюся, колись мені таки вдасться завершити цю роботу й вона тішитиме багатьох малесеньких дівчаток і їхніх матусь.
Між тим, зараз виходять казки, написані раніше. Весняні, літні й осінні пригоди Мишенятка писалися, коли Дануся ще танцювала мені в животику. Я хотіла присвятити "Пригоди у весняному саду" їй, але тоді подумала, що до створення цих книжок Віка, неймовірно талановита художниця, доклалася ніяк не менше, аніж я. Тому весняні пригоди Мишенятка присвячені аж трьом чудовим діткам: Богданці й двом синам художниці, Івану й Тимофію.
А ще в березневому "Пізнайку" вийшла казка, котра писалася вже тоді, коли Дануся народилася. Тамтешні малюнки такі добрі й зворушливі... Це таке щастя - спостерігати, як твої казкові персонажі раптом оживають. І мені вже так хочеться познайомити Данусю з ними! Адже ця дівчинка - нескінченне джерело натхнення для мене. І моє величезне Диво.
+++3+++Collapse )

Всупереч

Останні місяці маю відчуття, наче я – велика й незграбна кам’яна брила. І час до часу з мене – так само незграбно – відпадають великі пласти під інструментами Майстра. До роботи над деталями ще ой як далеко. І ще навіть не зовсім зрозуміло, якої форми буде скульптура. Але шматки каміння спадають, і стає легше дихати. Стає просто легше.
Одне з важливих слів зараз – усупереч. Радіти всупереч. Не хвилюватися всупереч. Вірити всупереч. Дочекатися всупереч. Молитися за ворогів. Довіряти Богові найрідніших. Не боятися всупереч. Помічати дива. Всупереч, всупереч.
Церква і церковна спільнота стали для мене важливими, як ніколи. Лише там відчуваю, як повертається тверезість. Всупереч усім новинним потокам. Саме там великі пласти під інструментами Майстра падають так легко. Саме там, навіть почуваючись великою і незграбною кам’яною брилою, відчуваю захист Скелі.

Мітки:

Трохи життєствердного

Показувала вже у ФБ, покажу ще й тут. Історія про дівчинку, яка не любить носити шапки :-).
Точніше, не всілякі шапки. Саме ця от їй не сподобалася. А одягти треба було: бабуся подарувала костюмчик і хотіла фото внучки в ньому. Здається, ці фото прекрасно ілюструють дівчинкину цілеспрямованість: вона чітко знає, чого хоче й чого не хоче, і "загалакати" її чимось іншим не вдається :-).
Ну й життєствердна вдячність: поштові скриньки тішать прекрасними листівками й пакуночками для Данусі - з різних міст, країн і навіть континентів :-). Найчастіше там цікаві книжки та красивий одяг. Ще б пак - розумниця і красуня ж росте! Дякуємо вам!!!
До речі, сьогодні прийшов і мій подарунок для донечки - п'ять чудесних книжок однієї з моїх улюблених авторок Лори Інґлз Вайлдер. Але, здається, про життєствердні книжки, особливо актуальні в цей складний для українців період, доведеться писати окремо. А що читаєте своїм дітям ви?

корвет «Тернопіль»

6 років тому 23 лютого ми приїхали в Крим зовсім рано. Нас зустріли з усмішками, нагодували гречкою із м’ясною поливкою і салатом «олів’є». Нам розповідали легенди моря, смішили, давали «слухати дельфінів», роззиратися довкола, мити палубу, бавитися з кішкою і великим добрим собакою, міряти військову форму. Я пішла в душ на кораблі, але спросоння взяла з собою лише зубну пасту. Мила голову нею, та ще й холодною водою – не знайшла кран з гарячою, а кликати моряків було ніяк. Коли ми повернулися, я написала величезну статтю на газетну передовицю про чудових, неймовірно світлих і сміливих хлопців, що служать там. Війна тоді здавалася історичною вигадкою, а військові кораблі в морі – виключно романтичними прикрасами.
А сьогодні на корветі «Тернопіль» готуються до штурму. Господи, Господи, Господи. Будь ласка…

"Люблю каву"

Скринька сьогодні потішила новим числом чудового журналу "Люблю каву". На сторінках, серед іншого, огляд краківських кав'ярень від світлого Святика й наша з Олею Герасименко затишна розмова про каву і любов :-). І як приємно було побачити вітання редакції з народженням Данусі! Дякуємо дуже!

*

мамині молитви

Коли я була ще зовсім маленькою, мама почала молитися про мого майбутнього чоловіка: щоби він був добрим, любив Бога і любив мене. Ще вона хотіла, аби він був старшим на 7 років і походив із села. Бог почув її молитви - у мене є мій дивовижний Ігор. Родом із Синяви, старший на неповних 7 років.
Тепер я молюся про щасливу долю для Богданки. Щоби її життя було цікавим, радісним, сповненим чудес і любові. Я знаю, Бог чує материнські молитви.
У щоденнику, який пишу про неї і для неї (перша усмішка мамі, перша усмішка татові, виросла з моєї улюбленої піжамки etc.) кожен запис завершується зізнанням у любові й молитвою вдячності. Не тому, що я їх так планую. Просто щоразу, записуючи її досягнення, я не можу не розповісти їй, як багато вона для нас із татом значить, як сильно ми її чекали, який добрий Бог, що подарував її нам.
Ну й фото сьогоднішньої Богданки (нарешті я, рожевоненависниця, ггг, одягла її в рожеве й побачила, що не такий то вже кепський колір))). А під катом - фотографії моєї матусі й моєї доні.
*
+1Collapse )

Mar. 11th, 2014

Сьогодні на тернопільському майдані буде молитва за мир (ох, як же я хочу, щоби слова «мирне небо» знову звучали пафосно і заїжджено!). Ігор піде туди, а ми з Данусею тимчасом будемо прогулюватися тихими збаразькими вуличками й молитися разом із ним – і сотнями інших небайдужих.
Наші сонні вулички – з жахливими вибоїнами на дорогах і простими будинками, з підсніжниками у садках, лінивими котами і яскраво зеленими газонами, привітними сусідами і гавкучими собаками – бачилися мені раніше такими нудними, такими звичайними. Маленький провінційний світ, де, здається, ніколи нічого не відбувається. А тепер я так хочу, щоби вони залишалися саме такими…
На фото – минулорічний Ляйпциґ. Бо фотографування сонних вулиць досі якось не надихало :-).
Незабаром на полиці книгарень потрапить весняне продовження казки про Мишенятко. Воно писалося, коли Богданка жила в мене в животику, я називала її Танцівницею і мріяла про те, як колись ми разом складатимемо казки.
Ну а поки я пишу казки, коли моя Танцівниця солодко спить, як от зараз. Усі вони - про дружню Їжачу родину, котра мені особливо полюбилася. Дасть Бог, перша, різдвяна, частина вийде взимку у "Видавництві Старого Лева".
Але пригоди Мишенятка не завершуються! До друку готуються ще дві казки про цього зворушливого малюка - літня й осіння. У всіх чотирьох частинах - малюнки моєї улюбленої дитячої художниці й ілюстраторки Вікторії Кириченко.
+2 малюнкиCollapse )

...

Я не знаю, що й думати зараз. Скільки себе пам’ятаю, я любила молитися. Але ніколи ще не молилася так, як тепер. Ні, не ревніше, ніж раніше. Просто з відчуттям, наче стою на краю прірви. І навіть надто голосне слово може мене в неї зіштовхнути. Хоча насправді зіштовхнути в неї може відсутність слів. І відсутність віри. А віри, здається, усе менше...
Зрештою, людської віри вже не залишилося. Молюся, аби Бог у Своєму милосерді послав мені її трохи – розміром рівно з гірчичне зерно.
Учора прийшла лютнева «Кана» з моїм текстом, писаним ще в листопаді. Я ділилася роздумами про випробування, які тоді – так давно! – здавалися ох якими серйозними. Я писала про те, що Бог ніколи не обіцяв нам легкого життя чи відсутність випробувань. Правда, тоді я не думала, що випробування будуть такими.
Я знаю, попереду нелегкі часи. Знаю, що мир настане не скоро. Прірва попереду глибока.
Та Бог сильніший. Знаю. Знаю.
***
Тимчасом у мене вийшла нова дитяча книжка. Я так тішилася нею вранці. Хотіла написати радісний, вдячний пост, показати обкладинку, розповісти про те, як її писала, коли Богданка ще товклася в животику і я її називала Танцівницею. Але потім я прочитала новини. І єдине, що хочеться показати звідти зараз – ось цей малюнок Вікторії Кириченко. Дивлюся на нього й знаю, що дорога попереду ще довга. Але попереду – світло.
Колись мені хтось сказав, що у справді віруючої людини страху бути не може. Я вірила – бо ж «любов проганяє всілякий страх». Але тепер думаю, що все трохи інакше. У справді віруючої людини страхів може бути скільки завгодно. Не тому, що вона справді віруюча, а тому, що вона людина. І страхи зникатимуть лише тоді, коли вона довірятиме їх Тому, кому вірить. Один за одним. Наша любов недосконала. І в наших серцях завжди є щось, що потрібно проганяти. І як добре, що любові то вдається.
Цими днями ми всі стоїмо в молитву за Україну. І чим більше моїх особистих молитов виривалося в небеса, тим більше я була впевнена, що війни не буде, Бог збереже. А тоді я думала про Ігоря – і боялася несамовито, і війну вважала невідворотною. Доти, поки не дозволяла любові проганяти мій страх. А потім знову боялася. Бо моя любов недосконала.
Позавчора я поділилася з Ігорем неприємним спостереженням: у ці напружені дні ми стали значно менше помічати звичайні дрібні радості й дякувати Богу за них. Ми перестали ділитися великими свідоцтвами Божої доброти – бо наче ж «не на часі». Але я хочу дякувати, хочу ділитися. Бо є за що – і є чим.
Будучи вагітною, я багато чого боялася. Боялася, що після кесаревого розтину дитина може бути неспокійною – проте Богданка виявилася дивовижно спокійною і радісною дитиною. Вона легко заспокоюється, та й плаче лише «у справі» - коли вимагає їсти, змінити підгузник або покласти її зручніше. А для сміху приводів у неї ціла купа. Рівно в місяць і тиждень з’явився ще один: дівчинка почала впізнавати моє обличчя й тепер цілими днями осяює мене найчарівнішими усмішками.
Я боялася маминого приїзду з Африки, який співпадав із датою пологів: мама перехворіла черевним тифом і могла бути його носієм. Але Бог змилувався – усі абсолютно здорові й дуже взаємновтішені.
Я боялася, що може не бути молочка або що грудне вигодовування приноситиме біль чи труднощі. Але й тут Господь подарував диво: молочка є аж надмір, а час, коли доня його їсть, пригорнувшись до мене – найсолодший. Я дуже вдячна моїй Любочці й прекрасному психологу Аллі Михайлівні, котра працює в пологовому, за їхні консультації мені вагітній. Завдяки їм з першого дня ГВ приносило нам тільки радість – і якраз за це ми не забували з чоловіком щоденно дякувати Богу.
Я боялася, що не впораюся з доглядом за дитиною. Але з першої миті вдома я займаюся ним без жодної сторонньої допомоги (другий тиждень наш тато був хворий, тож спав у сусідній кімнаті, й мені довелося освоїти навіть самостійне купання), а медсестра, котра відвідувала нас, сказала, що догляд прекрасний – і це був найкращий комплімент для мене за останній рік. (Примітка: тато нам дуже допомагає, але то радше бонус, його приємний час з донею, а не необхідність).
Я боялася, що наш необлаштований і холодний дім принесе багато незручностей і болю. Незручності були і є, але болю не було й немає – відновлення після кесаревого розтину виявилося зовсім не таким затяжним процесом. Тим паче, моя бабуся взяла на себе приємну для неї місію готувати нам їжу (і той час, який я би витрачала на кухню, тепер витрачаю на творчість і книжки, ура!). Уже за два тижні після пологів я практично повернулася до попередніх, довагітних форм (залишивши собі трохи там, де завжди хотілося «наростити», гг), а ще, здається, набула нового рівня гнучкості))).
Я боялася дитячих кольок – але наразі Бог і від них нас милував. Боялася, що не впораюся зі слінгом – але й той страх виявився безпідставним. Боялася, що не можна буде їсти шоколаду – витримала неповний місяць без нього, тепер ми з Богданкою ним насолоджуємося. Правда, в дуже малих кількостях, але подумаєш.
І попри те, що Бог обдаровує нас цими дивовижними благословеннями, я продовжую запасатися новими страхами. От зараз, наприклад, боюся, що коли в Богданки почнуть прорізатися зубки, вона може мене кусати – і вся ця ідилія з ГВ може залишитися в минулому. Молюся, щоби так не було, але все одно боюся.
А все тому, що моя любов недосконала.
І все ж боюся не безнадійно – бо знаю Того, чия любов проганяє всілякий страх.

я знаю: Йому не байдуже

Навіть не можу уявити, як сильно любить нас Небесний Батько, якщо земний батько може любити ТАК.
І це те, що тримає мене зараз.
Ця весна прийшла з холодом, скаженими вітрами й неспокоєм у країні. Але сніг зійшов, на нашому подвір’ї проклюнулися перші, такі крихітні й несміливі, голівки підсніжників, а Бог щоденно доводить, що наші молитви не даремні.
Мені страшно читати новини, страшно подумати, що може бути з Україною. Але коли ввечері приходить додому Ігор, бере на руки Богданку й дивиться на неї з такою незмірною любов’ю, я виглядаю в темряву за вікном і думаю про Небесного Батька, який любить незбагненно більше. І якому не байдуже до того, що відбувається довкола Його дітей.

Шир

Коли знесилений Фродо врешті позбувся персня, усе навколо не стало вмить чистим і красивим, «як до гріхопадіння». Попереду було ще чимало випробувань, підлість зрадливого Сарумана, зустріч із недоармією гобіто-тітушок. Це тільки у фільмі Шир залишився недоторканно красивим, наче нічого й не відбулося у світі. Викорчувані дерева, випалені міста, покалічена свідомість гобітів. І для того, щоби улюблений Край знову зацвів і засіявся сміхом, треба було ще багато сміливості, непохитності й кропіткої праці. Падіння Мордору геть не означало автоматичне відновлення понівеченого світу довкола.
А так хочеться заспокоїтися і звично радіти. Друзі із різних країн закидають привітаннями. І якось не повертаються пальці просто написати «дякую». Бо ціна була надто високою. Бо дорога попереду ще надто довга. І немає за пазухою скриньки з ельфійським насінням.
Я так мало могла зробити в цій війні. Не підносила бутербродів, не заварювала чай, не допомагала пораненим. Та в тилу була своя робота – молитва і віра. Слабка, щоденно перековувана зі зневіри. Щоденно – бо після прочитання ранкових новин виплекана ще вчора віра знову топилася на очах. У тилу була рутина, яка рятувала: годування-прогулянки-брудні підгузники. Миття підлоги за проказуванням молитов. Заварювання м’ятного чаю в намаганні повернути собі хоч крихту спокою. Читання Псалмів уголос – для себе й донечки.
Коли увесь Збараж прощався з Устимом – єдиним сином у матері – мені здавалося, що світ мав би перевернутися. Але світ був там само, політики продовжували виголошувати красиві слова, від яких нудило, френдстрічка розривалася від критики в бік кожного новопризначеного й ненависті до тих, чиї картини й страуси мали би прогодувати численних знедолених.
Мені снилися вогні Майдану, снився Фродо, снився Мордор. І я, прокинувшись серед ночі, обіцяла собі, що докладу всіх зусиль, аби наш "Шир" колись знову міг квітнути. І щоби наша донечка могла зростати в спокої і радості.
Поможи нам, Боже, будь ласка…
До дивовиж неможливо просто взяти й звикнути. Перестати помічати їхнє світло й натомість почати сприймати, як належне. Вони живуть поруч із нами, у наших найзвичайніших буднях. І все ж ніколи не стають буденними. Особливо, якщо прийшли у відповідь на молитви.

Вранішнє

Я так полюбила ці ранки. У них тепер немає дрібних радощів типу кави з ласощами, зате є одна велика всенаповнююча радість. Коли маленьке сонне Диво починає солодко крехтати під боком, коли воно засинає на грудях, щойно поївши, коли можна читати годинами, нікуди не поспішаючи – все одно малятко їсть довго. Коли можна молитися вголос і ловити її усмішки. Коли чоловік заварює чай і робить вівсянку з молоком. Я ніколи не любила ні вівсянки, ні печива «Марія». Але тепер вони в мене замість вранішніх смаколиків.
Мені здається, з Богданкою я встигаю навіть більше, ніж раніше. Точно більше, ніж під час вагітності. Можливо, тому, що нікуди не поспішаю. Можливо, тому, що хочу зробити якомога більше приємного і корисного для неї і її дивовижного тата.
До речі, наш тато вже другий день на роботі. Ми сумуємо за ним дуже й чекаємо з нетерпінням додому увечері. Сусідки по палаті в пологовому напівжартома казали мені, що мушу поставити йому пам’ятника. Мама каже, що тепер мало просто присвячувати йому книжки – про нього треба книжки писати. І лише мудра свекруха, коли я їй захоплено розповідала, якого чудового сина вона виростила, сказала, що нічого особливого в його вчинках немає – бо «кому він то все робить? то все він робить для себе, і мусить робити добре». Але я знаю, що є. Проте не знаю, як висловити йому свою вдячність.
Хіба тим, щоб дочекатися його увечері з обіймами та усмішками (бо смачну вечерю все одно зготує бабця) і цілий день за нього молитися.
А між тим я знову потрохи пишу. Оповідання, статті, маленькі шматки до нової книжки. Так тішуся, що перед самими пологами отримала кілька нових творчих домовленостей – і тепер натхненно можу працювати. Поки дивовижне малятко спить, у грубці потріскують дрова, за вікном лежить сніг, а все решта… А все решта також в Руках Батька.
*
+++++Collapse )

А два тижні тому...


Тут, у блозі чарівної Віри, більше :-).
Ну і ще про Богданку :-). Дякуємо за вітання!

Jan. 30th, 2014

Так багато зараз хочеться сказати. Але це час цитувати Псалми.
16. Немає царя, що його многість війська спасає, не врятується велетень великістю сили,
17. для спасіння той кінь ненадійний, і великістю сили своєї він не збереже,
18. ось око Господнє на тих, хто боїться Його, хто надію на милість Його покладає,
19. щоб рятувати життя їхнє від смерти, і щоб за час голоду їх оживляти!
20. Душа наша надію складає на Господа, Він наша поміч і щит наш,
21. бо Ним радується наше серце, бо на Ймення святеє Його ми надію кладемо!
22. Нехай Твоя милість, о Господи, буде на нас, коли покладаємо надію на Тебе!
(Псалми 32:16-22)

Ти при мені

1. Господь - то мій Пастир, тому в недостатку не буду,
2. на пасовиськах зелених оселить мене, на тихую воду мене запровадить!
3. Він душу мою відживляє, провадить мене ради Ймення Свого по стежках справедливости.
4. Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого, бо Ти при мені, Твоє жезло й Твій посох - вони мене втішать!
5. Ти передо мною трапезу зготовив при моїх ворогах, мою голову Ти намастив був оливою, моя чаша - то надмір пиття!
6. Тільки добро й милосердя мене супроводити будуть по всі дні мого життя, а я пробуватиму в домі Господньому довгі часи!
(Псалми 22:1-6)

Богданка

Сьогодні нашому Богом даному Диву виповнився тиждень.
Богданочка народилася з вагою 3 кілограми 50 грам і зростом 51 см близько 13-тої години 22 січня – і одразу потрапила в таткові обійми. Уже потім її дали мені – і краще я мовчатиму про те, що відчула тоді. Цього однаково не опишеш. Я не плакала, тільки повторювала «Дякую» і довіряла нашу крихітку Тому, Хто її подарував. Бо самі ми б нізащо не впоралися з такою відповідальністю.
Дівчинка дуже спокійна, позитивна, часто усміхається (і коли вона робить це з розплющеними очима, я починаю вірити, що діти вміють бачити янголів), багато їсть (і так само багато ходить в туалет), активно жестикулює і любить засинати, тримаючись за мамин чи татів пальчик.
Богдана схожа на татка і має мамин колір волосся.
Вона настільки дивовижна, що ми часом плачемо, тримаючи її на руках. І не перестаємо дякувати Богові за неї.

+++2+++Collapse )

у руках Тата

До нашої зустрічі з маленьким великим Дивом залишаються лічені дні. Тож найближчий період мого життя - позаінтернетний.
Нехай тут буде ця осіння фотографія про тепло.

Ще трохи про вдячність

От і настав час потрохи розбирати різдвяні декорації. Усі три ялинки, гірлянди й веселих сніговичків. Та й узагалі доведеться переносити більшість декоративних красивостей зі спальні в кабінет – цей чи не найважливіший етап гніздування ставить саме такі вимоги. Хотіла показати тут трохи наших різдвяних декорацій, але виявилося, що фотографувала я їх лише телефоном і айпедом. Тож нехай наразі залишаються в інстаґрамі – ну й в маленькому колажі унизу.
Але не похвалитися листівками ну геть не можу! Дівчатка (це не дискримінація, просто хлопці листівок не присилали), дякую вам! Ви й не уявляєте, як мене тішили ці маленькі стосики краси в скриньці! Ігор теж перечитував кожну листівку й багато усміхався. А надпис на Оксанчиній «Але там зимно, мала» ще довго потім цитував :-).
Також величезне спасибі усім за прекрасні різдвяні подарунки. То таке дивовижне відчуття, коли геть несподівано здійснюються мрії з вішлісту. І коли друзі - і навіть не знайомі особисто люди - вгадують незаписані туди потреби й побажання і втілюють їх, попередньо красиво обгорнувши. У мене з'явилися нові затишні пледи, найкрасивіший записник, казкові різдвяні декорації, два слоїка кленового сиропу, нові улюблені горнятка, калебас, сережки, солодощі, дві пари теплих в'язаних капців, чаї, вази й навіть трохи косметики. Дякую!
+++++++Collapse )

маленькі щоденні зміни

Учора на домашньому спілкуванні церковної спільноти ми багато говорили про сім’ю. Я слухала Ігоря, мовчки ним захоплювалася і думала про те, як у нас все починалося. Бо хлопець, у якого я закохалася майже одинадцять років тому, був геть іншим. Він був добрим і смішним, але тоді мене насамперед приваблювали його красиві засмаглі плечі й руде волосся. Чоловік, за якого я виходила заміж майже вісім років тому, теж був геть іншим. Він помудрішав, змужнів, але тоді я не думала про його хороші риси. Я просто дуже хотіла бути весь час із ним, бо за три роки наших взаємин мені знесло дах від кохання до нього. Перші роки шлюбу не видались легкими. Я була весь час із ним – і мені тепер уже від цього зносило голову. Бо не вміла жити, відмовившись від своєї свободи. Він був терплячим, дбайливим, але я не надто на це зважала. Мені хотілося мандрів і пригод. Але я так вдячна Богу, що ми продовжували залишатися разом. І Бог змінював кожного з нас. І що навіть коли ми були незадоволені одне одним удень, увечері ми все одно молилися разом, пригорталися одне до одного й засинали, сповнені любові й вдячності.
Напевне, найвідчутніші зміни в нас обох відбулися за минулий рік. Попри всю дивовижність Ігоря я ще ніколи ним так не захоплювалася, як зараз. Я ще ніколи так його не поважала. І так палко не любила теж ніколи. Навіть тоді, коли передусім помічала його засмаглі плечі, сонце в рудому волоссі й блискітки в зелених очах.
На котрійсь із наших прогулянок кілька днів тому Ігор сказав мені, що не розуміє, як з’явився стереотип про вагітних жінок, яким зносять дах гормони. Сказав, що за цей період я стала мудрішою, виваженішою, спокійнішою і дорослішою, ніж раніше. Я, звісно, можу пригадати чимало днів, коли дах мені таки зносило. Від запаху смаженої цибулі чи бажання терміново переїхати жити деінде. Але так тішуся, що попри все це Бог продовжував працювати над моїм характером. І що зміни в мені очевидні для мого чоловіка.
А ще вчора зі мною трапилося аж дві приємності білого кольору: красивий сніг і смачне морозиво. Коли до пологів залишається всього нічого, чомусь виникає дуже гостре бажання ходити на побачення. Тож ми пішли – і за смачною їжею (яку дехто поглинав, із нетерпінням очікуючи на десерт) вголос мріяли про те, що з нами буде далі. А коли вийшли з кафе, надворі замість звичного уже болота лежав красивий свіжий сніг. Наче ще одне чисте полотно для мрій.
фото з минулорічного березня - Ляйпциґ
Ще багато років тому, коли я була мрійливим підлітком з великою любов’ю до красивих записників і всіляких надихаючих переліків, визріло бажання записувати свої мрії на певний період – місяць, рік, п’ять – записувати, а потім у молитві довіряти Богу. Коли вже після завершення першого такого терміну я побачила, що галочок біля моїх пунктів з’явилося неймовірно (бо коли писала, не зовсім вірила, що все це може здійснитися, ще й так швидко!) багато, хороше бажання стало хорошою традицією.
Тож щороку я записую свої мрії – і щороку пишу вдячні підсумки. Крім того, враховуючи свою запальність (і, звідси, забудькуватість) та величезну кількість розмаїтих справ, за які беруся, пишу плани на тиждень. І завдання на місяць. На щастя, тепер красивих записників – подарунків улюблених друзів – для цього вистачає.
Записавши, я знаю, над чим потрібно працювати, за що молитися, що не проґавити. Наприкінці місяця я дивлюся, що ще залишилося невиконаним – і це мотивує мене докласти зусиль, аби таки впоратися із поставленим завданням. Щотижневики допомагають менше забувати й не проґавлювати дедлайни. А річні підсумки сповнюють теплої вдячності й віри, що й у прийдешньому році Бог усе влаштує якнайкраще.
читати даліCollapse )

Мітки

Latest Month

March 2015
S M T W T F S
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031    

Syndicate

RSS Atom
free counters
Powered by LiveJournal.com