Мене звуть Надія Гербіш (більше люблю, коли кажуть Надійка:-)), а цей блоґ - такий собі особистий простір для розмахування пензлями. Про мене можна прочитати в профілі. Ось майже біографія у цифрах :-). Записи й світлини - мого авторства, якщо не вказується інше. Каталог фоторепортажів із подорожей Великим Світом тут. Додаючи в друзі, напишіть щось про себе, добре?

Дев"ять років тому ми були на дні народженні в наших друзів у лісових горах. Мало не вбилися, розігнавшись на ровері згори. 
- Перестань пищати, бо я забув, де гальма! - проверещав мені хлопець, з яким я наважился спуститися по крутій ґрунтовій дорозі. Точніше, якого спровокувала на цей вчинок. Коротше, винні були обоє. Дякувати Богу, ніхто не вбився. 
Це те, що я пам"ятаю. А, ще пам"ятаю, що в нього були дуже гарячі руки. Я могла закохатися тільки в такого.
Шість років тому ми шлюбували перед Богом, тоді в маленькому колі рідних і друзів святкували одруження. А ввечері втекли від усіх в маленьку знімну квартирку, яку наші друзі згодом прозвали "андеґраундом". Я прореготала майже весь день. Мені було смішно навіть уночі. У ту пору в мене були, здається, лише дві емоції - сміх і сльози. Ніякої проміжної гами. Проміжна гама - це ж нецікаво, вважала тоді я. 
Подружнє життя подарувало багато несподіванок. Він - люблячий і занадто спокійний, занадто незацікавлений в екстрімі. Я - закохана й надто схожа на оголений електричний провід. Взаємне вишліфовування було нелегким, але дуже цікавим і - здебільшого - приємним.
Я розпружувалася, вчилася усміхатися (а не, даруйте, ржати) і сумувати, не впадаючи в істерику. Він усе більше цікавився мною і яскравим життям, яке можна творити удвох. Тепер, коли минули ці дев"ять років, я усвідомила, як далеко кожному із нас до досконалості. Думаю, він ніколи не перестане хрустіти пальцями. Напевне, я ніколи не навчуся прасувати сорочки. Тепер, коли минули ці шість років, я усвідомла, як сильно він подобається мені. І те, що я собі - коли його очима - теж подобаюся.
Найважливіше: з кожним роком нам усе цікавіше удвох. І я дуже вдячна Богові за всю цю історію.  

Напевне, час розповісти про каво-книжку трішки більше. Я задумала її багато років тому - коли ще працювала в газеті й попри нудні фінансові огляди пописувала всілякі оповідання. А минулоріч перед Львівським форумом розповіла про цю ідею видавцеві Дмитрові Кириченку. Чомусь мені думалося, що нічого з того не вийде - але він зацікавився, і почався процес підготовки книжки (яка має вийти, дасть Бог, на цьогорічний Форум). Правда, ситуація не особливо за ті роки змінилася - я пописувала оповідання поміж перекладом мемуарів Буша та біографії Джобса.
Ось тут і тут можна почитати декілька оповідань з каво-книжки. Але більшість не читав поки ніхто - крім мене, чоловіка і видавця :-).
Під катом - фотографія шматочка творчої майстерні, поки невідремонтованої. А ще - моїх улюблених конвалій. Мені їх щороку за пречудовою традицією привозить свекруха зі свого саду. І як тільки мої красунечки розцвітають, їй навіть сусіди нагадують: час збирати букет у Збараж! Це мене страшенно зворушує :-).

* Ось так сохне перший шар моєї першої картинки олійними фарбами. Днями підбирала жалюзі й горщик для драцени в кабінет. Ігорчик шукає добротні дошки - майструватиме полиці для книжок. Ремонт мене зовсім не лякає. Навпаки. Надихає страшенно.
* Перекладачів для наших нових книжок нарешті знайшла. Тепер шукаю справді хороших редакторів. Сьогодні отримала відповіді на питання від Адама Лашинскі, скоро опрацюю інтерв"ю, а незабаром у нас вийде його книжка. Уже чекаю презентацій.
* Шукаю житло в Стамбулі на декілька днів. А тимчасом поновила свої велопрогулянки. У новій книжці Д.Колберта прочитала, що Ісус за час перебування на землі пройшов бл. 35000 км. Ще б 5000 - і обійшов би всю земну кулю. Це стимулює рухатися більше, правда? :-).
* А на що надихає вас ваша весна?

За величезним вікном мого кабінету, звідки у сонячний день видно половину міста, зараз лише туман. Більш-менш чіткі обриси дерев у нашому й сусідському саду та декілька кольорових дахів будинків, що розташовані поруч. Три четверті геть білого простору за вікном – згори донизу – час від часу розбавляють приємними трохи яскравішими плямами чайки, які пролітають повз.
На підвіконні – моя перша писана олійними фарбами картина. Точніше, її початок – різновідтінковий ґрунтовий шар. Мій учорашній вечір після вкрай напруженого і не надто приємного в деяких сенсах дня раптом наповнився миром, радістю, якоюсь зосередженістю чи що (а зосередженості мені, як правило, ой як бракує). Як домалюю – розповім більше й про саму картину, і про історію «художниці», і про неймовірну жінку, мексико-кенійку Юлю, яка мене й учила малювати. Тепер на сусідньому столі розкладені мої ескізи, олівець, фарби, розчинник. Палітра сохне нанизу.
Мені дуже хочеться встигнути перед роботою накидати ескіз оповідання для каво-книжки, початок якого мені приснився сьогодні вранці – у той проміжок часу, відколи чоловік прокинувся сам і до моменту, коли вирішив розбудити мене поцілунком.
Ну а загалом усе, як завжди. Я після виснажливої роботи над перекладом іншої книжки про “Apple” і пошуком людей собі в команду знову повертаюся до Буша – останній розділ мемуарів. Плечі обгорнуті картатим пледом. У горнятку – чорно-зелений чай із пелюстками волошок і шматочками суниць, а поруч – чорний шоколад. Хорошого вам дня сьогодні!

То у нас таке сьогодні. Багато людей, одягнених у стилізовані під старовину костюми. Майстри: ковалі, художники, гончарі і т.д. Музиканти, козаки, танцюристи, коноводи. Польова кухня і намети зі смакотою від сільських рад району. Писані торби, красивущі вироби з етномайстерень, прикраси і глиняне кухонне начиння. Усілякі ігри й забавляння, гармати та пістолі. Нелітаюча повітряна куля і їздячі байкери та велосипедисти. Багато друзів, знайомих і колишніх колег-журналістів. Ми добре погуляли, смачно поїли-попили, постріляли в тирі. А ще зустріли ось таких чарівних маленьких художниць - Каріну та Мілану. 
Ну, і якщо ви проґавили свято на збаразькому замку та в прилеглому парку, то що вам можна сказати... Неодмінно приїздіть наступного року! Тут добре :-).

У саду вранці після дощу така ніжна-ніжна прохолода. Пелюстки падають на обличчя, плечі, книжку, у горнятко з цикорієм та згущеним молоком, заплутуються у волоссі. У такі ранки особливо добре пишеться, особливо хочеться розповідати історії. Особливо хочеться малювати листівки і прасувати білизну. У такі ранки особливо хочеться робити щось, що подарує усмішку тим, кого любиш. У такі ранки легко любити увесь світ і вірити без жодних сумнівів.
Я дуж люблю ці тихі спокійні ранки. Коли просто добре і не хочеться нічого більшого. Коли в голові замість безперервного потоку свідомості безперервний потік вдячності. 
Хороших вихідних!

Не знаю, чого я так затягую з розповідями про події – але якось так уже повелося). Минулого тижня у Тернополі відбувався книжковий Джура-фест. (Джура – за назвою видавництва, яке його організовувало – і організувало дуже навіть незле). З надзвичайно приємного – знайомства з представниками інших українських і одного російського видавництв, талановитою письменницею Теодозією Зарівною – колись давно я писала рецензію на її книжку; розумним і дуже світлим директором видавництва «Літопис» Михайлом Комарницьким; зустрічі з давніми знайомими, колишніми викладачами, друзями, людьми, які приходили на презентації книжок і були дуже здивовані, що я вже «з голосом» (на останній презентації біографії С.Джобса в Т. я зірвала голос і спілкувалася з присутніми плакатами й записками).
До речі, про презентації. На фестивалі мені довелося провести дві – одну в центральній бібліотеці, де прожила свого часу чимало годин у перші студентські роки, другу – в бібліотеці, до якої запросили учнів класичної гімназії, у якій я колись вчилася. З ними прийшла моя колишня вчителька літератури. То було дійсно неймовірне відчуття – розповідати про «творчий шлях» тим, з ким, здається, вчора мала би грати волейбол на стадіоні. Якось геть не віриться, що минуло вже стільки часу. Але гімназисти, як завжди, молодці. Уважно слухали, ставили цікаві питання, а вкінці оточили з проханням намалювати їм автограф, ггг. Хто б міг подумати.
( далі )

Моя справжня весна нарешті почалася: за день розквітли черешні, за ними – вишні, груші, яблуні розквітнуть ось-ось, а поки з усіх сил розкриваються під рясним сонячним дощем тюльпани. Фіалки, гіацинт, нарциси та інші квіти в саду такі ніжні-ніжні. І такі сором’язливі, що, здається, під прицілом об’єктива ось-ось підіймуть плечико догори й притуляться до нього щокою, опустивши очі долу. Діти, пташки, собаки, жаби – усі долучаються до весняного оркестру. Вночі зірки так високо-високо, а подвір’я пахне, наче парфумерний магазин. Хоча навіть не так: наче ціла парфумерна фабрика!
Читання приємне завжди, а на гамаку в саду приємніше вдвічі. Коти гордо ходять по парканах, як справжнісінькі акробати, а собаки перетворилися на лежебок – до миті, поки не вгледять десь кота. Бо тоді починається забавлянка «в лови». Прання зараховується за розвагу – бо розвішувати на сонечку свіжовипраний одяг, причіпляти різнокольоровими прищепками до мотузок і дивитися, як його розвіває вітер, ой як надихаюче.
Ну а ще спека і хочеться кислого. Ми беремо румбамбар на пікнік, а кекси й пляцки з ним домашні з’їдають так швидко, що я активно продовжую їх пекти. Сьогодні зварила румбамбаровий компот. Хочеться музики й гостей.    photo: me by my love    

Рік тому було так: Лондон, Букінгемський палац, королівське весілля. Якби мені за місяць до тієї події сказали, що я там буду, я би вряд чи повірила.
А сьогодні було все зовсім по-іншому, але дуже-дуже добре. І якби мені місяць тому сказали, що сьогодні ми будемо засмагати серед квітів і метеликів, а я ходитиму босоніж – іще білими, ще зимовими ніжками, по зеленій траві, мокрій від лугової води, яка ще зовсім недавно була снігом, я би теж вряд чи повірила.
Воно й добре, що ми не знаємо, що нас чекає – а то своїм невірством зіпсували би народження див у нашому житті. А ще ми, здається, таки пережили цю свою тягучу й довгу зиму.

Весна прекрасно впливає на колір шкіри, блиск очей, творчість, музику, легкість одежі та сімейну романтику. Але змусити себе працювати можна, лише самообіцяючи за кожну зроблену (чи хоча б розпочату) справу шоколадку чи щось рівноцінно життєствердне.
З четверга по суботу в Тернополі відбуватиметься Джура-фест. А сьогодні я дізналася, що мою каво-книжку видавець планує подарувати світові до Львівського Форуму – воно й правильно, бо комбінація Львів-кава-книжка-осінь усіляко хороша й доречна, правда ж?
Скоро перекладатиму на цих семінарах. І там знову збереться компанія видавців, з якими неможливо ні заснути, ні спокійно поїсти, бо у всіх у головах раптом вмикається реготорежим. А ще я скучила за Києвом і тими, кого там люблю, і дуже хочу пошвидше побачитися з ними.
У нас знову планується дівчачий пікнік-фотосесія над озером у Т. А в мене (як вчасно!) нові духи й нові сережки. І коханий мені щовечора розповідає історії про дива. Так щиро й красиво, що я нізащо не могла б не продовжувати в них вірити. Це теж, до речі, чудово впливає на колір шкіри, блиск очей, творчість і сімейну романтику.
Розкажіть мені, будь ласка, а на що впливає ваша весна?

Пам"ятаєте, я якось розповідала про чудову книжку "Lark Rise to Candleford" by Flora Thompson, яку читаю на дозвіллі, і обіцяла ділитися знайденими там побутовими секретами щастя людей, що жили дві сотні років тому? Тож, виконую обіцянку:
* "People were poorer and had not the comforts, amusements, or knowledge we have to-day; but they were happier. Which seems to suggest that happiness depends more upon the state of mind—and body, perhaps—than upon circumstances and events". ("Люди були біднішими й не мали тих зручностей, розваг чи знань, які ми маємо сьогодні; але вони були щасливішими. А це наводить на думку, що щастя залежить радше від стану розуму - і, ймовірно, тіла - ніж від обставин і подій").
* "He had one great fault in their eyes, however; he was always in a hurry himself and he tried to hurry them, and that was a thing they detested". ("Проте, у нього, на їхню думку, був один великий недолік: він сам завжди квапився і намагався поквапити їх, а поспіх їм був аж ніяк не до смаку"). 
Ну і ось вам трохи пафосна, але від того не менш правдива "намистинка": нехай навіть найдрібніші приємності додають вам щастя, а поспіх ніколи не псує насолоду від життя. Хороших вихідних! До речі, ми вирушаємо до лісу на вело-прогулянку, а де шукатимете приводи для радості ви?

Видавництву "Брайт Стар Паблішинг" потрібні книжкові перекладачі з досвідом роботи (українська мова - рідна).
1. "Insanely Simple: The Obsession That Drives Apple's Success' Ken Segall - з англ. на укр.
2. 'Messi" Leonardo Faccio - з ісп. на укр.
Кому цікаво, пишіть, будь ласка, у приват і готуйте резюме :-).

Люблю спостерігати, як періоди життя змінюють один одного. Час невтомних мандрів змінюється часом домашнього затишку й такої ж невтомної роботи, час холоду й непоборної втоми змінюється теплом і приємними несподіванками, час очікування змінюється часом результатів… Ну а зараз у нас час наводити лад. Викреслювати втілені задуми в переліку мрій чи то пак переліку підготовки до здійснення тих мрій. Готуватися, перевіряти, викидати зайве, добувати необхідне.
У процесі цієї підготовки я нарешті переселилася в кабінет; він іще незавершений, але працювати там уже можна. Вікно в 3,5 кв. м. (як же я люблю великі вікна!) відкриває панораму містечка – і це неабияк надихає. Тепер і в коханого з’явився велосипед – сподіваюся, що це віщує нам багато веломандрів удвох. Із сонячної Австралії прилетів гарячий шоколад зі спеціями від чудової Ксенії – як нагадування, що скільки б не було клопотів, часу на шоколад, на те, щоби гріти долоньки до гарячого горня, дивлячись у вікно, і писати кавові рецепти, має вистачати завжди.
У ті рідкісні вільні хвилинки за гарячим горнятком або ж у дорозі я читаю вимріяну книжку "Lark Rise to Candleford" by Flora Thompson. Там барвисто й детально описується Англія початку 19-го століття (бібісішний серіал, знятий за мотивами трилогії, серед моїх най-найулюбленіших кінострічок). У тих людей було настільки менше, ніж маємо зараз ми, але це ні на краплиночку не робило їх менш щасливими. Маленькі рецепти радості з їхньої простої буденності так підбадьорюють.
Мені довелося на трохи відкласти роботу над завершенням перекладу мемуарів Буша, оскільки потрібно терміново завершити переклад іншої книжки про «Apple», яку ми видаватимемо ближчим часом. Моя каво-книжка з цієї ж причини затримується. Але так добре, що я вже трохи навчилася нікуди не поспішати й не перейматися тим, що буде, чи тим, чого не встигну зробити. А просто довіряти Йому, насолоджуватися своїм зараз і спокійно робити буденну роботу.
Мені дуже-дуже хочеться повернутися в Лондон, але вряд чи то станеться скоро. Зате чекають квитки в іншу, сонячну країну. І я знаю, що все буде добре – тому що Він тримає за руку.

У кожному, кожному-кожному дні є щось, за що можна дякувати, чим можна тішитися. Сьогодні у мене було багато приводів. Із постійних - внутрішній Спокій, коханий чоловік, яким не перестаю захоплюватися, веселе спілкування з рідними, друзями та церквою. Сьогодні, як і щодня цього незвичайного тижня, отримала листа від людини, про спілкування з котрою колись і мріяти не могла. Ті, кого вважаю взірцем (ідеться суто про професійний аспект), стають усе ближчими. З категорії "не-буденного" - сьогодні вийшла ще одна книжка з моїм перекладом, "Сердце мусульманина", у мемуарах Буша перекладала про Помаранчеву революцію, ми почали підготовку до участі в "Джура-фесті", подруга подарувала цілу торбу моєї улюбленої пекінської капусти з власної міні-ферми, а моє ріднятко сьогодні привезло мені зі Львова особистий транспорт, про який я мріяла вже декілька років. 

Весна, знаєте, змушує витягувати на просушування-провітрювання (в усіх сенсах) валізи й чемно так нагадує: пора в дорогу… У скриньку ледь не щодня лягають запрошення в далекі й не дуже подорожі від знайомих та всіляких організацій, а з друзями за кавою та з чоловіком перед сном одна з найзатребуваніших тем – мандри-мандри. І пошук корисної інформації з приводу. 
( про пошук авіаквитків )

«Зі спокусами потрібно боротися, бо вони ведуть до гріха. Випробування потрібно проходити,бо вони ведуть до благословінь». (з недільної проповіді)
«Не було ще жодної благородної справи, заради якої не доводилося би приносити щось у жертву». (з мемуарів Дж. Буша)
«Дороги нашого світу – не радіуси, якими, рано чи пізно, доберешся до центру. Щогодини, а може, й частіше, виходимо на роздоріжжя і доводиться вибирати».
« - Чого ж нас мати на світ приводить?
- Щоб віднайти радість… Спробуйте. Ви можете почати це вже зараз». (з творів К. С. Люїса)
Згадалася давня фраза "шлях до щастя і є щастям". Подумалося, що і шлях до Бога – у якомусь сенсі – є виявом природи Бога. «Я – дорога, правда і життя». Коли людина шукає Його, Він уже веде її за руку. І якби ми знали, наскільки наше життя, наш шлях, наші пошуки заповнені Ним, то вряд чи би звертали увагу на несуттєві дрібниці. Натомість кожна, навіть найменша деталь, найменший вияв Його любові (якою, насправді, заповнений увесь наш простір), наповнювали би нас радістю...

У мене – як, мабуть, і в більшості людей, - рідко випадає хвилька, коли можна геть_нічого_не_робити. А просто сидіти й спостерігати за світом навколо. Та цього тижня випало таке неочікуване щастя: семінари, де я перекладала, завершилися швидше, ніж я очікувала, я встигла купити давно вимріяні склянки й пішла на площу почитати кіндлика – аби дочекатися чоловіка з роботи й провести веселий вечір удвох: з піцою, прогулянкою і годуванням голубів. Але навколо відбувалося так багато цікавого: офіціант з улюбленого закладу вибіг надвір і сидів на лавочці з дружиною і малюком, влаштувавши їм пікнік на свіжому повітрі. Голуби літали красивими колами, юні пари цілувалися, підлітки щодвіхвилини вибухала сміхом, а літні пари йшли, міцно тримаючись за руки.
Мені згадалися слова з семінарів, що проблему (йшлося про заводне виробництво, але, думаю, принцип універсальний) потрібно розглядати саме на тому місці, де вона відбулася, а не висувати припущення, як її вирішити, сидячи в офісі. А ще кілька днів тому в одній старій англійській книжці про композицію в образотворчому мистецтві я вичитала, що поет-філософ Емерсон стверджував, начебто вивчає геологію для того, аби краще писати поезію. І, знаєте, все це навчання згори приходить так вчасно – лягає пазликами, встигай лише запам’ятовувати. З’єднавши то все докупи й заправивши уроком, почутим у недільній проповіді - "правильні рішення неможливо ухвалювати в поспіху", я раптом зрозуміла, як багато втрачаю саме тому, що боюся ось так просто зупинитися і поспостерігати за світом навколо, попросивши Бога показати мені щось важливе в кожному дні…
Тож тепер щоранку перед роботою влаштовую собі смачне кавування-читання-роздумування, з розгляданнями пташок за вікном і тихими молитвами. Сьогодні, до речі, у мене кава з дрібненькими хмаринками-зефіринками (marshmallows) – смакує просто дивовижно. Доброго вам дня!

За тими всіма справами я давно не розповідала вам про ті чудесні надихаючі дрібнички, які розмальовують життя і викликають усмішки. Якось наприкінці зими мій кіндлик в один день отримав одразу дві барвисті "кофтинки": після кавування з Анею (від якої кіндленятко отримало в подарунок фіолетово-шоколадне диво) в Тернополі я повернулася в Збараж, забігла на пошту й отримала пакуночок від Ланочки, де було ще одне шоколадно-яблучне диво! А оскільки найчастіше я читаю  (книжки, новини та часто френдстрічку) саме в дорозі, то кіндлик у своїх светриках живе в моїй сумці. А я вибираю аксесуари йому в тон:
( роздивитися :-) )

Одна з 10-ти основних причин, чому я так рідко зараз тут буваю, описана тут :-). А взагалі, дасть Бог, скоро буде дуже багато книжкових і не тільки новин. Не даремно ж ми тут стільки працюємо!) Величезне дякую тим, хто підтримує, і тим, хто ставиться з розумінням до моїх тимчасових мовчанок. Думки про вас дуууже зігрівають, справді. 
Ці тижні - надзвичайно особливий і важливий період для мене й нашої сім"ї загалом. Ухвалено багато рішень, перероблена гора важливих справ, прийшли довгоочікувані відповіді й відкрилися нові горизонти. Найважливіше те, що мрії, вимріяні ще багато років тому, потроху збуваються. Не впевнена, що зможу розголосити багато з них упродовж наступних місяців - але ділитимуся тією внутрішньою радістю, на яку вони надихають, неодмінно. Здається, у мого улюбленого Режисера ще багато приємних несподіванок у сценарії :-)

Я люблю, коли змінюються пори року, люблю, коли змінюються міста за вікном спальні, люблю, коли періоди змінюють один одного. Декілька днів стояння на ногах і безперервного усного перекладу дуже втомлюють - і надихають водночас. А ще один день удома поміж іншими, насиченими поїздками, здається особливим блаженством. Останні сторінки мемуарів Буша йдуть складно, але не в такі миті. Зараз тішить усе: чекання чоловіка з роботи, переклад і писанина, вогник свічки для натхнення, ніжно-меланхолійна музика, гарячий чорний чай із пелюстками квітів і дощ-дощ-дощ за вікном. Хороших вихідних!

Я дивлюся на озеро після дощу й знаю, що не варто поспішати. У поспіху складно ухвалити правильне рішення. Натомість, якщо не поспішаєш, зауважуєш маленькі деталі, маєш час на «зупинитися й роззирнутися», бережеш внутрішній спокій і бажання помітити дрібні дивовижі й дрібні недоліки, які можна виправити й отримати ще більше дивовиж, речі самі стають на свої місця, з’являються кращі варіанти розв’язання проблем, вивільняється дорогоцінний час, який зазвичай тратився на хвилювання й самогризство, і просто легше дихається.
Добре знаю: не варто поспішати робити великі кроки, великі зміни, марити великими досягненнями й шукати неймовірно мудрих рішень. Не варто чекати досконалості. Натомість можна робити маленькі, непомітні, але постійні кроки в одному напрямку – до змін, до розв’язань, до покращень. 
Не хочу давати собі чи комусь великих обіцянок, очікувати нереальних, феєричних див. Зате дуже хочу навчитися не поспішати – і щодня робити ті невеликі кроки. Бачити дива в малому, виправляти крихітні помилки, дарувати дрібні радості тим, хто неподалік. Не перестаючи любити-на-практиці, не перестаючи вірити, бачити перед собою стежку – і не забуваючи про те, куди вона веде. 

...у саду з"явилися підсніжники та зелені натяки на іриси, фіалки, тюльпани та інші квіти.
Обрізаючи дерева, думала про те, що варто обрізати в собі - для кращої продуктивності й внутрішньої легкості. Заодно вчуся палити мости позаду, розбиратися в мапах, зміцнювати ноги й протоптувати нові стежки.
Вранішні кавування з коханим в ліжку, галасливі вечері з найближчими друзями, паперові листи в скриньці та квіти від чоловіка на фортепіано, потягусики в піжамі під уже теплим сонечком на терасі, його гітарні акорди й мої наївні рими - усі ці надихаючі дрібниці важать так багато, що мимохіть забуваєш про недоспані ночі, втомлені очі, перманентну практику антикризового управління та дрібний стосик поки неухвалених, але визначальних рішень - і про те, що ухвалювати їх доведеться уже через декілька днів.
Кажу собі, що треба потерпіти ще трішки - і стане легше. Лукавлю. Легше не стане ніколи, бо ходити по скелястих стежках не буває просто. Зате які краєвиди навколо! І які неймовірні люди поруч - таких зустрінеш лише на скелястих стежках. Інколи вони кажуть дуже важливі слова, я записую їх у маленький зошит, щоби не забути. А ще всередині прокидається маленьке диво. А ви вірите в дива?

Я люблю чіплятися до дорогих мені людей зі словами: "а скажи шось життєствердне?" Коли ставиш людині таке питання - навіть тій, яка вже багато років терпить твої дивацтва і навчилася на них не зважати - вона губиться, віджартовується, починає лоскотати, змінювати тему, йде робити чай, питає, чи не хочеш ти шоколадки (знає, що ти завжди хочеш, але все одно питає, щоби мати змогу відповісти на твоє вічне "хочююю!" "іди й собі купи"), робить що завгодно, аби тільки не відповідати. Але я-то знаю, що від цього питання так просто не відчепишся. Воно засідає в голову з вудочкою і починає ловити там рибу усілякі життєствердні думки. Минає декілька хвилин, година, часом день, і людина починає видавати на-гора різні життєствердні слова. Треба вміти ставити людям правильні питання, от що.  
До речі, Денис днями сказав: "Та шо тебе тіки не makes happy? Тільки те, що робить тебе сильнішою ;)" І мені подумалося: у світі є два види всього, що з нами відбувається: те, що робить нас щасливими, і те, що робить нас сильнішими. І все потрібне. Бо "Where there is ruin, there is hope for a treasure" (Rumi). 
А ще в мене тут добрийранок, гора роботи, через яку я тепер ночами майже не сплю, багато листів для перечитування-надихання, кава і поки-сірість за вікном. Хорошого нам усім дня! Ну і скажіть щось життєствердне, ага. 

Я з дитинства до запаморочення любила книжки. Якось під час презентації «Різдвяної чудасії» одна маленька дівчинка запитала мене, коли я почала їх писати. Довелося їй розповісти, що я теж колись була таким от гноменятком, ходила пішки під стіл, а там робила з паперу книжки, щиро вірячи, що вони справжні-справжні. Такими вони й були.
А коли виросла й пішла працювати в газету, постійно думала: навіщо я це роблю? Хто читає газети? Я особисто не читала. Навіть чергуючи по номеру, перечитувала лише заголовки й підписи. А от книжки завжди «ковтала» великими порціями. До речі, пріоритети швидко вималювалися. Одним із улюблених закордонних видавництв було ‘Tyndale’. Уже працюючи головною редакторкою «Ездри», я мала нагоду познайомитися з представниками видавництва на книжковій виставці в Румунії, а через рік – перекладати одного з керівників компанії та його неймовірну дружину на з’їзді видавців у Києві. Елен Еллвел – письменниця й просто дивовижна жінка. За кілька днів ми встигли потоваришувати й з того часу часто пишемо одна одній довгі, наповнені цікавими деталями й розповідями листи. До речі, подружжя зацікавилося перекладом нашої «Чудасії» на англійську – цей проект поки на розгляді, але сама зацікавленість, як на мене – величезний плюс українському книговиданню.
А от сьогодні я дізналася, що у цьому видавництві вийшла книжка, де на обкладинці використана моя фотографія дерев. Попри те, що вони купили її через Шатер, я зазначена в переліку людей, які працювали над оформленням. Знаю, що то дріб"язок. Але все одно страшенно тішуся!До речі, минулоріч вийшла ще одна книжка (справа) з використанням моєї фотографії на обкладинці в канадійському видавництві. Модель – моя подруга Віра.
Кожна книжка, до створення якої я долучаюсь – чи то як письменниця, чи як перекладач, відповідальний редактор, ілюстратор, рецензент, зрештою, яке то має значення, як хто – то величезна радість. І саме за це я так сильно люблю свою роботу, попри всі її недоліки й складні періоди. 

Напевне, якби все було надто легко, ми б знудилися. І точно ніколи б не навчилися, не стали сміливішими, міцнішими, вперто-залюбленішими в життя. Знаєте, коли відбувається багато всіляких неприємностей, я почуваюся дитиною в садочку, хочу подзвонити до Бога й проплакати: "Забери мене звідси. Тільки ВЖЕ!!!" А коли то все минається, я почуваюся юначкою на побаченні, хочу подзвонити до Бога й прошепотіти: "Можна, я затримаюся тут подовше?" І те, що зараз у мене перше, не означає, що скоро не настане друге. Принаймні, мій безцінний досвід говорить саме так.
У складному періоді є багато своїх радостей: велетенський червоний місяць над полем, прогулянки, несподівані подарунки, багато ніжності, особлива турбота найдорожчого. Практично зникнувши з соціальних мереж, починаєш отримувати значно більше довгих листів - паперових і електронних - від найдорожчих друзів. Хтось іще наважується витягувати мене з-під моїх завалів на каву - і це прекрасно. Особливо в складний період.
А сьогодні я їздила в не надто приємне місце, але, щоб доставити мене туди, прислали [!!!] білий лімузин (у нашому-то селі, ага). Почула не надто втішну новину, але мені одразу повідомили вихід із ситуації. З іншого боку - настрій після того всього такий, щоб читати кльові книжки і їсти шоколад (а і першого, і другого маю наразі предостатньо), але я не можу, бо треба працювати, дедлайни дихають в спину вогнем. Але то всьо нічого, бо життя таке життя, знаєтє лі. Страшенно життєве.
А щодо картинки - то я сумую за Віднем, практично always. Як і за дорогою взагалі. Але складні періоди минають.

Це маленьке янголятко було величезним благословінням для дуже багатьох людей. Я бачила Максимка всього двічі, але з того часу не минало й дня, коли б я не думала про його неймовірні очі, його беззубу, але таку чарівну усмішку, про його мужність і внутрішнє світло. І про його сміливих і до безмежності люблячих батьків. Цей хлопчик назавше залишиться в наших серцях. Впевнена, йому зараз дуже добре в руках у Батька. І йому там більше нічого не болить.  

Інколи все, що потрібно зробити - це заплющити очі й міцно вхопитися за Його руку.
*
Коли я писала це, щойно побажавши маленькому хлопчикові "на добраніч", мені думалося геть про інше.
Нехай тепер ці слова стануть моїм "до зустрічі".
( до зустрічі, янголе... )

Весна мене застала у Франківську. Перший день у цьому році без шапки: вітер бавився волоссям, я мружила очі й просто тішилася собі всім, що відбувалося навколо.
( про те, що відбувалося навколо )

Усі міста мають свої маски. Коли моя бабуся була маленькою і приїздила сюди з батьками з польського села неподалік, Люблін був геть іншим. Декілька часових хвиль обмили з того часу його береги. Бабуся виросла, у неї народилися діти. Тоді – внуки. Наймолодшою була я. Приїхавши до міста її дитинства, я намагалася розгадати декілька загадок. Але місто лише загадало мені нові.
Ми всі маємо свої маски, і різні люди розкривають нас по-іншому. Комусь ми загадуємо загадки, а комусь – розповідаємо таємниці. Для когось ми завжди будемо асоціюватися з тим, що ми робимо (акторам, письменникам і перекладачам з цим особливо складно – мене от постійно асоціюють з героями книжок, чи то моїх, чи то мною перекладених :о)); для когось – і з тим, кого (або що) любимо. Хтось пам’ятає не нас, а наш образ у втіленні якогось міста. Чи місця. Чи навіть музики. Маски бувають такими різними.
Коли мої коліна схилені, усі маски осипаються додолу. Але є Той, Хто відкриває в мені нові грані, часом – нові світи. Усі міста мають свої маски, свої історії, свої підземні ходи. Якраз у Любліні я дізналася, що всі старі міста насправді – айсберги. Дві третини тих міст насправді розляглися під землею. Моє внутрішнє місто теж наполовину заховане. І як добре, що є Той, хто має ключі до всіх моїх внутрішніх коридорів і чує мою внутрішню музику.
( +1 старий музикант )

Здається, щось усередині стало туди, де мало бути. Пізньозимовий щем у серці зник, натомість повернулися радість і натхнення.
( усілякі новини )

У нас уже пахне весною. Дороги, дерева, будинки, поля - усе й досі вкрите снігом. Але ніс і вуха не обдуриш. Як і серце. Якщо повітря пахне невідомими квітами, дзвінко співають пташки й до нестями хочеться знову в мандри - весна близько. То певна прикмета.
Знаєте, де зараз мені найбільше хочеться опинитися? (Ну, якщо на мить забути про Балі, Калькутту, Прованс, Тоскану й Шотландію, де я ще ніколи не була й куди завжди страшенно хочу.) Мені хочеться пройтися від Harrow Road алейкою біля каналу в бік до Puddington Metro Station й опинитися в Маленькій Венеції. Де багацько різнобарвних яскравих човнів, квітів, веселих людей, галасливих дітей, продавців усіляких смаколиків, продавців книжок і дешевих сувенірів. Там колись добрий дядечко пригостив мене справжньою англійською fudge. А ще там була справжня весна - із пахучим повітрям, пташками й невимовною радістю мандрів.
( +5 photos )

Їхати кудись у потязі взимку – суцільне задоволення. Особливо, якщо шлях пролягає через Карпати. За вікном – то абсолютний сюр, то казкові, хоча й доволі реалістично промальовані, пейзажі. Якщо у наплічнику знайдуться шоколадні цукерки, горішки, записник з ручкою і цікава книжка, а добрий провідник дасть теплого коцика вкрити ноги, то щастя взагалі видається безмежним.
Мені днями було саме так. Я їхала в Мукачево на християнський Книгофест, виглядала у вікно на засніжені краєвиди, лузала горішки, заїдала їх фруктами і шоколадом, писала у мандрівний записник (той, який супроводжує мене в усіх містах і країнах з позаминулої осені) якісь кавові історії, а тоді читала Андруховичів «Лексикон», обираючи лише ті міста, які сама встигла спробувати «на смак». Мої враження щоразу докорінно відрізнялися – але читалося приємно.
А потім було маленьке, красиве, камерне й привітне містечко. Привітне до певної межі: воно усміхалося мені, але не обіймало. Чомусь. Але заприязнитися з ним ми таки встигли.
Представників видавництв на захід приїхало небагато, але столи в холі драмтеатру гнулися від книжок. Відвідувачів теж було чимало. Увечері проводилися концерти за участі Влада Канашина, неймовірного дуету скрипка-клавіші Сергія Добоша та Вікторії Алмаші, а також ромського та джазового гуртів. Найцікавіше, як на мене, завжди відбувається за кулісами (або в театральному буфеті). І я дуже тішуся людьми, яких зустріла там. Всі ці розмови з видавцями й музикантами мене завжди страшенно надихають. Після них нестримно хочеться писати.
…А ще у потязі легко побачити себе якось наче звіддаля. Подумалося, що в закуліссі мого життя Хтось собі непомітно бавиться звуком. І в Нього – однозначно – дуже вправні руки. І досконалий слух. Мінорних акордів вистачає, але вони визвучені Ним так, щоби показати мені щось дуже важливе. Не забувати б тільки дослухатися…*репортажний фотоальбом із М. на ФБ

Понад усе зараз хочеться свободи. Свободи від себе і всіх своїх залежностей. Здається, нічого незвичного не відбувається, ти живеш собі, набуваєш якихось звичок, тішишся чомусь, чогось засмучуєшся. А тим часом – крок за кроком, ковток за ковтком – узалежнюєшся.
Я знаю, що ендорфіно-залежна. Пошуко-інфікована. Вкушена мухою Це-це й хвора гарячкою мандрів. Я – носій збудника пригодошукання. Щоби «все було добре», мені потрібне почуття закоханості. Постійне. Почуття любленості. Шоколад. Хороша музика, книжки, підтримка, листи, дотики, тепло, кави-чаї, писанина, прогулянки, квіти, несподіванки. Потрібно щось для когось значити. Усвідомлювати, що роблю щось потрібне.
І все би нічого. Але ж я точно знаю, що щастя – то не суміш приємних «наркотиків» у правильних пропорціях, а щось набагато більше, глибше, об’ємніше, ширше, всеохоплююче й водночас таке дрібне, що може поміститися в гірчичному зернятку. Щастя – у свободі.
Отої свободи мені зараз хочеться понад усе.

Якось так повелося, що зима для мене – час внутрішнього обрізання і безперервної, інколи виснажливої, роботи. Зима – це інколи дуже боляче. Це час, коли треба чекати, вкладати всю себе в щось поки невидиме, що не встигло ще набути конкретної форми і ще багато довгих місяців не зможе вважатися результатом.
( про дурниці )

Коли я писала про холод усередині, мені зовсім не хотілося нікуди їхати. "Мій дім - моя фортеця" - ну чи десь так. Але коротке львівське відрядження несподівано сильно зігріло й надихнуло. Дякую дуже дивовижним prophet_in_blue,bzhyk, mozhevilna. Дякую усім, хто прийшов на презентацію. Дякую chervoni_korali i valeri_ta за таку несподівану радість. Усе це разом, а ще ранкове диво зі зміненими маршрутами спонукало мене відновити давній проект - писати сюди порцію надихаючих ідей-намистинок щотижня. Світлого вам дня!( + 10 намистинок )

Інколи особливо хочеться тепла. Я люблю зиму, люблю сніг, люблю, коли є потреба в плетених рукавичках з пальчиком і теплому шарфику. Люблю, коли вночі бракує ковдри й треба вкриватися вовняним пледом поверх неї і пригортатися до коханого всім тілом, намагаючись зігрітися. Але інколи буває холодно всередині - коли чуєш сумні новини, коли плачують дорогі люди, коли розумієш, що Земля ніколи не буде досконалим місцем для казок. Коли особливо гостро відчуваєш, що Нарнія досі в крижаному полоні.
Зараз у мене дуже складний розділ - про 11.09. Я не можу перекладати без зупинок. Сумно й страшно. У такі моменти рятує молитва, класична музика, лузання мандаринок і гаряча кава з густою пінкою. Не те, щоб це дало можливість повністю відключити мізки. Мабуть, у ті моменти я просто краще розумію, що Аслан не так далеко, як може здаватися, а проблиски світла скоро розтоплять кригу. Треба тільки дочекатися...
А ще мені дуже хотілося сказати це тут: Умідо, ви завжди в наших молитвах.

Ну що, відпустка завершилася - але то ніяк не причина засмучуватися. Йду робити запашне лате й бажатиму вам і собі натхненного, цікавого, успішного робочого тижня, коли єдиною проблемою буде питання, що випити: чай чи каву. 
Наразі в мене - мемуари Буша, а увечері ще писатиму "ЧСК" і вичитуватиму С.Дж. - готується перевидання. Грає радіо в стилі музики "Simon & Garfunkel", а за вікном - вкрите снігом місто. А як починається ваш робочий тиждень?

Я так уже звикла мандрувати сама, з колегами, з друзями, з випадковими знайомими, що встигла забути, як то – коли удвох за руку з чоловіком, якого кохаєш, і який кохає тебе, вирушати з дому спозаранку, коли надворі ще темно, сідати в машини, автобуси, потяги, дивитися, як швидко миготить світ за вікном, класти голову коханому на плече, читати добру книжку, поки він читає газету, кутати ніжки в його куртку, вештатися вулицями чужого міста, їсти, не поспішаючи, розповідати йому старі історії, слухати, як він розповідає свої.
Наша відпустка виявилася дуже домашньою, не-мандрівною. Ми приймали гостей і дивилися фільми. Лише на один день вирвалися до сусіднього Львова, не кажучи нікому. Щоби просто побути вдвох. Вийшли в заквітчану півоніями в сусідському саду весну, а повернулися в засніжену-засніжену зиму. Поки ми гуляли коло Федорова, почав сипати сніг – а коли йшли додому тихими вулицями, сніг уже хрумкотів під ногами, відбиваючи жовте світло ліхтарів.
Колись давно, коли мені довелося дертися на ратушу з друзями, я зробила з неї один кадр – і відсахнулася назад. А тоді довго-довго переставляла ватяні ноги, проказуючи купу молитов, коли сходила вниз. Але цього разу було достатньо чоловікової руки в мене на спині – і страх вивітрювався, не залишивши навіть прощальної записки. Коханий обвів мене по колу, і я зробила стільки фотографій, скільки хотіла. Не скажу, що зі сходів додолу я злітала, аки пташка, але й не сповзала, переставляючи заднє місце зі сходинки на сходинку й обпершись усіма кінцівками, як то годиться робити в печерах у Млинках. Подумки тішилася, що в Space Needle в Сієтлі був ліфт. А то без чоловіка я б з такої висоти точно не злізла :-). Зараз у Львові в Ice House працює скульптор Мирослав Дедишин (забіжіть – не пошкодуєте) – тож одразу після ратуші ми пішли туди, дивитися на мистецтво. Хоча... мистецтво там на кожному кроці.
А вдома нас чекали запашні рогалики з горіхом і какао з молоком… Уже із завтрашнього дня ми повертаємося до роботи – я вже навіть встигла скучити за своїми перекладами-писанинами-учнями. За час відпустки натхнення приросло до спини невидимими крильцями. Тож я тепер майже Карлсон. Тільки замість варення в мене шоколад. А що у вас?

Власне, трохи критики.
Останнім часом з’явилося чимало рецензій і відгуків на книжку Волтера Айзексона «Стів Джобс», яку ми з колегами переклали наприкінці минулого року. Усі вони геть різні як за емоційним забарвленням, так і за суттю й переліком недоліків/позитивів. Мабуть, усе ж таки й мені доведеться поділитися власними думками з приводу.
У проекті були чотири основних недоліки: 1) обмеження в часі (книжку на понад 600 сторінок ми переклали за 30 днів, хоча зазвичай така робота забирає 4-5 місяців); 2) 4 перекладачі (Н. Гербіш, О. Кравчук, Л. Крупницький, О. Третяченко-Реннер) одного тексту – що, звісно, не могло не позначитися на якості, зокрема, на стилістичній узгодженості; 3) редакторка, Ірина Кривошеїна, теж працювала в такі стислі терміни паралельно з перекладачами (у нормі, як підказують мені друзі-редактори, вона мала би працювати над текстом 3 місяці); 4) жодна людина з тих, хто працював над текстом, не має ІТ-освіти й не працює в цій сфері.
Тим не менше, насмілюся сказати – з урахуванням усього перерахованого вище, – результат вийшов доволі непоганий. Принаймні, як каже більшість тих, хто встиг ознайомитися з книжкою, вона читається легко. Я особисто не змогла взяти вже виданий життєпис до рук й принаймні погортати сторінки – по-перше, лячно, по-друге, тема набридла аж до неможу.
Але без казусів таки не обійшлося.
( власне, казуси )

Знаєте, коли є трішечки часу на те, щоби зупинитися, присісти біля стежки й окинути поглядом панораму навколо – з’являється абсолютно дивовижне відчуття: теплого спокою всередині, радості, вдячності, втишення. Коли хочеться мовчати й усміхатися. Саме за ці відчуття я так сильно люблю відпустку.
Ковдроподушкові обійми м’які й теплі; чоловікові розмірені рухи, яким так пасує відсутність поспіху, й добра усмішка, яка рідко сходить з обличчя; рідні люди та дорогі гості, з якими завжди затишно; багато-багато гарячих чаїв; прогулянки містом і замковим парком; книжки й фільми про стару добру Англію; миготіння гірлянд на ялинках; чудові папіряні листівки від любих друзів (дуже-дуже-дуже дякую вам за них!!!); співання колядок під фортепіано; подарунки й багато смаколиків. А ще у нас випав сніг.
Нехай і ваша зима буде теплою й світлою. А митей, коли можна зупинитися, набратися сил, мовчки повсміхатися й відчути, що шлях – то не лише постійних рух угору, але й привали на красивих галявинах, буде якомога більше. Теплих вам обіймів - і не забувайте, будь ласка, кутати шиї в шарфи й носити теплі шкарпетки. І пийте гарячі чаї - неодмінно.

* Новий рік прийшов не з пустими руками: приніс з собою зо три жмені снігу, так, для декорації, тлустий стос привітальних листівок від любих друзів із усіх усюд, три ялинки в хату, багато шоколаду, теплий шарф коханому чоловікові, а мені - коротку, але таку довгоочікувану відпустку.
* "Слонь лежав, листок на нього впав, слонь рикнув," - прекрасна фраза від моєї свекрухи (принагідно скажу, що ця жінка - не лише добра мама, а й справжня скарбниця для поціновувачів народної творчості), яку запросто можна ставити девізом замість усіляких там "усе, що нас не вбиває". Насправді вона означає щось типу "не роби з мухи слона", але я собі її неодмінно повторюватиму, коли здаватиметься, що от на цю гору мені нізащо не видертися. Та й узагалі, чудова фраза для таких любителів повозитися на емоційних американських гірках, як ото я.
* Але поки я нікуди не збираюся видиратися - відпустка таки, як не як. Натомість тішуся довгими спокійними ранками й вечорами, читаю улюблену "Under the Greenwood Tree" Томаса Харді, частіше заглядаю на кухню й щовечора насолоджуюся прогулянками з найдорожчим чоловіком тихими вулицями - розглядаємо миготливі гірлянди в сусідських вікнах і на парканах й сміємося зі слоня, який рикнув, коли на нього впав листок.
* А як минають ваші святкові дні?