tea

Новий блоґ/My New Blog

Мій блоґ переїхав. Натисніть на фотографію, щоби завітати в гості.
My blog has been moved to another site. Please, click on the photo to get there. You are welcome!
осінь

Мій Мольберт

Мене звуть Надія Гербіш (більше люблю, коли кажуть Надійка:-)), а цей блоґ - такий собі особистий простір для розмахування пензлями. Якщо коротко, то: християнка, невиправна оптимістка, щаслива дружина, мама дивовижної дівчинки, письменниця, перекладачка, пригодошукачка й мандрівниця. Уперто вірю в дива, до декрету викладала історію світової літератури, люблю каву й живу в маленькому галицькому містечку. Більше про мене та мої книжки можна прочитати в профілі. Ось майже біографія у цифрах :-) Записи й світлини - мого авторства, якщо не вказується інше. Каталог фоторепортажів із подорожей Великим Світом тут. Додаючи в друзі, напишіть щось про себе, добре?
books

Мій блоґ переїздить :-)

Завтра наше сімейство вирушає до Львова на Форум, а Мольберт тимчасом переїздить на сайт. На сайті, до речі, також можна буде замовити мої книжки з автографом (через форму зв"язку в "контактах"), переглянути відео з презентацій (у розділі "преса"), погортати сторінки книжок ("книги").
А ще там уже з"явилася програма заходів, у яких я братиму участь на Львівському форумі. До зустрічі!
hammock

Пташенятко

Інколи поміж цієї літньої спеки трапляються прохолодні й дуже вітряні дні. Але Данусиної радості це аж ніяк не затьмарює. Боже, навчи і мене радіти отак безумовно, будь ласка!
books

Найважливіша знахідка

Саме так буде називатися наша осіння книжка про Мишенятко. Це перша моя книжка з підписом "Моїй Данусі". Сподіваюся, не остання :-).
У цій історії маленьке Мишенятко (котре у попередніх книжках вже встигло познайомитися з розмаїтими кольорами, дізнатися назви квітів і дерев, потоваришувати з доброю Рудою Дівчинкою і її кудлатим собакою) раптом збагнуло, що світ безперестанку змінюється, а все, що з ним відбувається, не просто так. Мишенятко поспішає довідатися таємницю цих чарівних змін... І знаходить дещо найважливіше.
Я так багато хочу розповісти нашій донечці. І поки ми з нею ще не можемо ходити на каву вдвох і теревенити про все на світі, буду писати їй казки.

love

Півроку!

Учора нашій донечці виповнилося півроку. Мені хотілося написати цей вдячний текст ще вчора, але вчора ми з Данусею пішли до Чарівних Місцин – сусіднього селища чи, радше, передмістя Збаража, де живе спокій, пасуться коні й корови, тече річка й зупиняється час. Дорогою туди навіть машини повзуть, а не їдуть, і пішки йти складно через жахливі ями та каміння, а з коляскою і поготів. Але я дуже хочу, аби наша дівчинка росла, оточена справжньою, Богом створеною красою. І ще хочу, аби вона знала, що заради чогось справді цінного вартує йти довго, поганими дорогами, через круті пагорби і вибоїни. А для того, аби життя було красивим і змістовним, вартує виходити із затишку власної оселі та знайомих вулиць. Тож ми йшли, розмовляли (кожна своєю мовою, правда, але цілком розуміли одна одну), сміялися, співали й роззиралися довкола. А дорогою назад зустріли тата й повернулися додому вже втрьох.
Мені хотілося написати цей текст про досягнення нашої дивовижної дівчинки (що вона сама сидить і дуже любить мамин овочевий крем-суп, але найбільше, звісно, мамине молоко; як повертається зі спини на живіт і з живота на спину й кумедно повзає по колу; як грається іграшками й скільки всього різного «говорить», і як часто «мамає» чи «мемає», хоч, звісно, ще не усвідомлено), але потім я подумала, що краще буде просто подякувати. Богу, чоловікові та, власне, нашому маленькому Диву.
Бо до її народження я не помічала стільки всього. Не бачила, скільки на вулицях радісних босоногих дітей. Коли на якому дереві з’являються бруньки, яким цвітом воно цвіте, коли і які дає плоди. Не помічала, що в середині липня осінь приходить до вишневих дерев і вони починають потроху сіяти нам під ноги пожовкле листя. Не могла збагнути, що значать слова «всі думки Його тільки про нас». Наша дівчинка навчила мені стільки всього важливого. І показала, що значить безмежність любові. Дякую.
п.с. Ну й трохи наших фотоапаратних фотографій. А то все інстаґрам та інстаґрам :-).

Collapse )
prayer

...

Боже, як же важливо зараз берегти серце. Над усе, що лише бережеться. Від гніву, відчаю, страху. Від нетерпіння. І знову від гніву, від люті навіть. Від зневаги. Від гордості. Від осуду.
Інколи я роззираюся довкола й ловлю себе на тому, що осуджую. Коли вчора в небі вибухали феєрверки, запущені якимись молодятами, я, ошелешена, питала себе: «Вони це серйозно?» А всередині тихий голос запитував мене, хто дав мені право судити чужого раба.
Я знаю, що сама видаюся комусь занадто безтурботною. Коли стрибаю, витанцьовую і весело щось наспівую, везучи перед собою Данусю в колясці. Доня завжди регоче, коли я танцюю на дорозі. От я і танцюю. Пам’ятаю, як болісно реагували деякі люди минулого страшного грудня, коли я, аби якось зосередити свій дуже-дуже вагітний погляд хоч на чомусь хорошому і додати собі снаги, ділилася фотографіями своєї дитячої книжки, яка саме вийшла в світ.
Знаю, що не варто пояснювати нікому своїх мотивів. Значно краще служити там, де можеш… мовчки. І радіти в Бозі всупереч усьому. Бо радість у Ньому – наша сила. Не можна виправдовуватися за радість. Не можна ховати її лише для себе, боячись поділитися з кимось.
І водночас не можна, не можна судити чужих мотивів. Господи милосердний, дай мені смирення, будь ласка. Дай нам усім смирення.
Я дуже люблю цю землю. Свою землю. Але в перспективі вічності вона не варта того, щоб не вберегти своє серце й впустити туди злість. Впустити туди змія.
prayer

...

Я пишу Полу, нідерландському колезі, котрий, як ніхто інший, підтримував мене з самого початку минулорічного лиховісного грудня, листа зі співчуттям. Він запитує, яка ситуація тут, і каже, що немає жодних кордонів і меж, коли йдеться про жорстокість…
Коли два роки тому після нашого знайомства в Стамбулі сирієць Саад вислав мені свою неопубліковану книжку про звірські вбивства тисяч людей, я жахалася, плакала, але то все здавалося таким далеким і таким несправжнім… Історією, чиєюсь жахливою вигадкою.
Воєнні чутки вже не просто чутки. Щодня гинуть військові, гинуть ті, що розв’язали цю війну (теж люди!), гинуть мирні жителі й мирні мандрівники… Бо десь далеко злі карлики з чорним серцем в драконячому лігві продовжують плести свої інтриги.
Так складно берегти серце від ненависті, так складно.
У моїх молитвах зараз єдине слово: «Ісусе…»
Лікар розповідав, що, відходячи від наркозу після КР, я безперестанно кликала Ісуса.
І Він почув.
Зараз моя віра така мала, така неміцна. Але «досвід приносить надію», і я насмілююсь надіятися, що Він почує знову. І врятує. Ісусе…
tea

про тепер

Світ, у якому ми зараз живемо, змінився настільки, що часом не знаєш, як і куди пристосувати нажите з роками світобачення. Моє маленьке мистецтво розчинятися в радості буденних дрібниць раптом стало некорисним. Бо щоденні новини з довколишнього світу не стають приводом для радості. І щоденна боротьба зараз – берегти серце, аби не зачерствіло, не змаліло, не впустило в себе ненависть і невиліковну гіркоту.
У мене виробилася нова звичка: щоранку заново довіряти своє життя, свого чоловіка, свою дитину, свої мрії й хвилювання Богу. Просто, аби нагадати собі, що мені не належить нічого. Просто, аби нагадати собі, що все – у Його всемогутніх, люблячих руках.
Щоденна боротьба з егоїзмом і власною духовною забудькуватістю. Гостре відчуття важливості того, що зараз. Безмежна вдячність за Данусю. Усвідомлення власного безсилля після чергового потоку новин. Такі важливі розмови з дорогими подругами. Побутові необлаштованості, котрі з маленькою дитиною на руках особливо помітні. Великі мрії. Щоденні молитви за чоловіка, вдячність йому й за нього, і водночас егоїстичне бажання, щоби він раптом взяв і розв’язав усі проблеми. Це, звісно, неможливо. Але він старається. От купив нам мультиварку – тепер я частіше їм теплу, смачну їжу й нарешті не переймаюся, що все пригорить, поки я наверху годую донечку. Я печу кілька разів на тиждень. Тішуся, нарізаючи овочі й миючи підлогу. Тішуся, що жива. Що маю заради кого втомлюватися. Ніколи раніше стільки не дякувала за такі очевидні речі.
Світ змінюється, і це жахає. Не змінюється Бог. І це та скеля, на яку – якщо не забуваю – намагаюсь опиратися.