Напевне, якби все було надто легко, ми б знудилися. І точно ніколи б не навчилися, не стали сміливішими, міцнішими, вперто-залюбленішими в життя. Знаєте, коли відбувається багато всіляких неприємностей, я почуваюся дитиною в садочку, хочу подзвонити до Бога й проплакати: "Забери мене звідси. Тільки ВЖЕ!!!" А коли то все минається, я почуваюся юначкою на побаченні, хочу подзвонити до Бога й прошепотіти: "Можна, я затримаюся тут подовше?" І те, що зараз у мене перше, не означає, що скоро не настане друге. Принаймні, мій безцінний досвід говорить саме так.
У складному періоді є багато своїх радостей: велетенський червоний місяць над полем, прогулянки, несподівані подарунки, багато ніжності, особлива турбота найдорожчого. Практично зникнувши з соціальних мереж, починаєш отримувати значно більше довгих листів - паперових і електронних - від найдорожчих друзів. Хтось іще наважується витягувати мене з-під моїх завалів на каву - і це прекрасно. Особливо в складний період.
А сьогодні я їздила в не надто приємне місце, але, щоб доставити мене туди, прислали [!!!] білий лімузин (у нашому-то селі, ага). Почула не надто втішну новину, але мені одразу повідомили вихід із ситуації. З іншого боку - настрій після того всього такий, щоб читати кльові книжки і їсти шоколад (а і першого, і другого маю наразі предостатньо), але я не можу, бо треба працювати, дедлайни дихають в спину вогнем. Але то всьо нічого, бо життя таке життя, знаєтє лі. Страшенно життєве.
А щодо картинки - то я сумую за Віднем, практично always. Як і за дорогою взагалі. Але складні періоди минають.