?

Log in

No account? Create an account

попередня замальовка | наступна замальовка

Дуже рідко ділюся тут своїми художніми текстами. Але чомусь саме зараз, саме цією казкою хочеться поділитися. Оці Їжаки мені дуже полюбилися і пишуться,пишуться...
Мілочка прокинулася першою: обидва її братики, Форко й Тосик, досі міцно спали. Вона підвела голову й прислухалася – мама ще не порядкувала на кухні, та й татового голосу не було чутно. Дівчинка тихесенько вислизнула з-під ковдри, взула плетені капці й почимчикувала до вітальні. Там було ще зовсім темно, але Міла вирішила не запалювати свічку, аби ненароком нікого не розбудити: їй було дуже важливо побути зараз на самоті та щось, нарешті, вигадати.
Справа в тому, що за два тижні в мами буде день народження. Зазвичай уся велика Їжача родина – дядечки й тітоньки, кузени й кузини – з’їжджалася на свято. Кожна господиня (а серед них не було невправних) мала якийсь свій «фірмовий» частунок, котрий і готувала для загального столу. Тож аби влаштувати свято, не потрібно було докладати аж надмір зусиль: усе відбувалося легко й приносило цілу купу приємностей.
Проте цієї весни все було інакше. Ніхто – ні з Їжаків, ні з інших мешканців лісу – не влаштовував тепер бучних свят. Не так давно якісь необачні гості, що полювали за лісовими підсніжниками, розвели багаття й забули його загасити. Страшна пожежа понівечила чимало дерев і залишила багатьох звірів без домашнього затишку й даху над головою. Згоріла лісова школа й кілька магазинів. У перші тижні кожна родина, чия домівка вціліла, приймала в себе безхатьків і поранених. Чоловіки відклали свої звичні справи й працювали, не покладаючи рук, аби тільки якомога швидше зладнати помешкання для своїх друзів. Жінки цілими днями шили одяг, ковдри, подушки, рушники для постраждалих і по черзі готували їжу у великому казані. У школі оголосили передчасні весняні канікули, тож і діти з усіх сил допомагали батькам.
Кленова алея, де жили Форко, Міла, Тосик і їхні батьки, вціліла й стала справжньою оазою затишку: щовечора до Їжаків сходилися гості, аби погрітися коло каміну, випити гарячого м’ятного чаю та з’їсти кілька смачнючих пиріжків. Пані Їжачиха добре тямила у випічці – а її аромат, котрий незмінно вихлюпувався на вулицю підвечір, запрошував до нірки все більше охочих заспокоїтися й відпочити. Мілочка знала, що борошна залишилося вже зовсім небагато й навряд чи вистачило б їм самим до літа, але мама не могла відмовити потомленим, засмученим мешканцям лісу в такій невеличкій, але щоденній радості. А пізніми вечорами, коли всі розходилися, вона в’язала «плетенки» - зручні вовняні домашні капці для своїх відвідувачів у подарунок. Міла залюбки допомагала мамі попри втому й бажання чимшвидше загорнутися в теплу ковдру й солодко заснути.
Звісно, у цій метушні всі й думати забули про дні народження та інші особисті свята. Нікому вже не йшлося ні про подарунки, ні про щедрі столи для усієї родини, ні про веселі танці на подвір’ї. Але Мілочка так хотіла потішити маму! І зараз, вмостившись на канапі й підібгавши під себе ніжки, намагалася вигадати, як то можна зробити.
У батьківській спальні почувся шурхіт. Мілочка подумала, що то, мабуть, прокинувся тато й тихенько, щоби не розбудити маму, одягався. Так воно й було – за кілька митей він вийшов у вітальню і потягнувся. У кімнаті стояв передсвітанковий морок, але тато одразу помітив донечку, що звернулася калачиком, і підійшов до неї. Дівчинка простягла рученята й за мить опинилася в лагідних таткових обіймах.
- Чого ти не спиш, Мілочко? – стурбовано запитав він.
- Мені хотілося посидіти тут на самоті й подумати.
- Про що подумати, рідна?
Міла не хотіла розповідати татові про свої плани – та й нічого було розповідати. Дівчинці так і не вдалося вигадати спосіб перетворити мамин День народження на звичне свято: усі були в роботі, щоденних клопотах, відкладали кожну копійчину, аби допомогти потерпілим і якомога швидше відбудувати своє лісове містечко. Одразу після пожежі Форко, старший братик Мілки, підійшов до тата й сказав, що хоче віддати всі свої збереження тим, хто їх зараз потребує більше. Дівчинка вирішила вчинити так само. Навіть маленький Тосик віддав свою єдину монетку, котру тітка Рора прислала йому на минуле Різдво. Тож у дітей не було грошей, аби купити мамі щось гарне. Та й магазини ще не працювали… Дівчинка могла б зв’язати мамі шарф чи плетенки – але у мами вже було і те, й інше, а мати чогось дві пари матуся вважала неприпустимою розкішшю в такий час. Спекти гарбузових кексів з горішками? Борошно й так уже було на викінченню… Намалювати красивий малюнок? Ох, на жаль, Мілочка не вміла гарно малювати, хоч завжди хотіла навчитися. Та й часу зараз бракувало. Цілими днями діти допомагали батькам, і те, що раніше було щоденним обов’язком – читання, рахування, письмо й малювання – вважалося тепер розвагою і відкладалося «до кращих часів».
Ну що, що вона могла зробити для мами?
Тато поцілував донечко в чоло й міцніше пригорнув до себе:
- Розкажи мені, Мілочко, що тебе турбує? Про що ти хотіла подумати так спозаранку?
- Ох, таточку, про багато всього. Про те, що зараз коїться. І про те, що мені б дуже хотілося чимось потішити нашу маму…
- Доню, ти й так її дуже тішиш. Ти й уявити собі не можеш, як вона тобою пишається! За останні два місяці ти так подорослішала й стала такою вправною помічницею!
- Я багато навчилася, то правда, - відповіла Міла, - але хотіла би зробити для неї щось особливе!
Тато тільки всміхнувся.
У батьківській спальні знову почувся шурхіт. Тато поставив Мілу на долівку й прошепотів:
- Іди ще до себе в ліжечко. Мама занепокоїться, коли побачить тебе зараз тут.
Дівчинка слухняно подріботіла в дитячу кімнату, вмостилася коло братиків і спробувала задрімати. Та сон не йшов. Мілочка дослухалася, як батьки стиха помолилися у вітальні й взялися до роботи: тато розпалив у печі й пішов по воду, а мама почала готувати сніданок.
Незабаром вона заглянула до дітей.
- Форчику, Мілочко, піднімайтеся, мої хороші! Тосику, малятко моє, ану давай прокидатися!
Вона виглядала бадьоро, як завжди, хоча Мілочка знала, що спить мама останні місяці геть мало. Форко швиденько підвівся, побажав усім доброго ранку, підставив чоло для матусиного цілунку й хутко побіг на кухню. Мама казала, що він зараз дуже стрімко росте – Мілочка ж помічала хіба те, що він цілий час голодний і змітає зі своєї тарілки геть усе, не змигнувши й оком.
Дівчинка пригорнулася до мами, поцілувала малого братика, який повільно прокидався у нені на колінах, і пішла вмиватися. Зняла картату піжаму, акуратно склала її на своїй полиці в старому дерев’яному комоді, одягла зручну синю сукню й пов’язала зверху ситцевий фартушок: роботи сьогодні мало бути чимало.
Сніданок був скромним: кілька скибочок хліба з висівками, кілька скибочок твердого сиру, кілька шматочків яблука й чай. Форко проковтнув свою порцію за мить і швидко підвівся з-за столу. Сьогодні вони з татом мали допомагати майструвати найпростіші меблі для постраждалих мешканців лісу, котрі потрохи обживалися в своїх нових нірках, дуплах і гніздах.
Мілочка й Тосик залишилися вдома, аби допомогти мамі. Разом зготували обід, прибрали в нірці, попоралися на грядочці коло дому та сіли за шиття. І раптом дівчинку осяяла чудова думка: а що як зібрати маленькі шматочки тканини, котрі залишалися при викрійці, та пошити з них маленьку подушку для мами в подарунок?
Дівчинка знала, як сильно мама любила затишок. Раніше, до великої лісової пожежі, у їхній хатинці була ціла купа красивих подушок, набитих травами, м’яких і пахучих. Але як тільки лісова громада спорудила нові помешкання для потерпілих звірів і ті почали потроху в них заселятися, мама роздала всі свої подушки, аби подарувати новим домівкам трохи тепла й затишку. А минулого тижня, коли родина Білочок поселилася в дуплі на сусідньому дереві, мама віддала їм свою власну подушку й тепер вони з татом ділили одну на двох. Мілочка була певна, що її подарунок мамі неодмінно сподобається.
Але ж де взяти засушених трав? І звідки викроїти хоча б шмат часу на роботу, аби мама ні про що не здогадалася?
Дівчинка відклала шиття, взяла маленьку торбинку зі своєї полиці в комоді й навшпиньки підійшла до Тосика – він саме бавився своєю дерев’яною бричкою.
- Тось, слухай, у тебе буде відтепер надзвичайно важливе завдання.
Хлоп’я зацікавлено подивилося на сестру.
- Коли ми з мамою будемо шити, слідкуй за тим, щоби зібрати всі-всі шматочки тканини з долівки й покласти їх у цю торбинку, добре?
Малий кивнув.
- А... а чого воно таке важливе?
- Тому що з цього, - Міла притишила голос, - я дуже постараюся зробити подарунок для мами. Тільки тссс, добре?
Малий кивнув знову й узяв торбинку з сестриних рук. Міла знала, що на нього можна покластися – Тосеві, попри його вік, відповідальності не бракувало. Тим паче, коли йшлося про матусю!
Як тільки мама закінчила шити, Тосик зібрав шматки тканини, а Міла підмела долівку й навела лад у вітальні, вони всі разом взялися за приготування традиційних уже вечорових пиріжків. Незабаром у їхній хатинці було тісно й гамірно, гості сміялися й обговорювали останні новини. Небезпека минула – лісові жителі поверталися до свого звичного, радісного й заклопотаного життя.
Тимчасом Мілка не могла дочекатися зручної миті, аби відвести Форчика вбік і поділитися з ним своїми планами. Така мить випала, коли гості вже розійшлися, Їжаки дружно прибрали свою нірку, тато зібрав родину довкола столу й проказав молитву, діти почистили зуби й вклалися спати.
- Форку, - Мілка нетерпляче штурхнула втомленого й сонного брата в бік.
- Гов? І чого тобі не спиться, Мілочко?
- Ти знаєш, що за два тижні в мами День народження?
- За два тижні? Так скоро! І справді… А я таки забув…
Мілочка хотіла докорити брату, але вчасно прикусила язика: останні місяці зовсім не були схожі на їхнє звичне життя, і забути щось зараз було не складно. Ну а ще вона знала, що не варто починати розмову з докорів, якщо хочеш здобути собі союзника.
- Ти розумієш, святкування ніхто не влаштовуватиме, але ж ми таки подаруємо їй щось гарне, правда?
- Обов’язково! – Форко аж сів на постелі – тепер він точно не зможе заснути, аж поки вони з сестрою щось не придумають!
І Мілочка виклала брату свій план.
- Тепер ще треба десь роздобути пахучих трав, - підсумувала вона.
- Про це можеш не турбуватися! Ви з Тосиком займетеся наволочкою, а трави я беру на себе.
Цієї ночі дітям спалося особливо солодко: у них був чудовий план і чудова матуся, для якої їм хай там що хотілося влаштувати свято.
Наступного дня, коли Форко пішов з татом майструвати меблі, йому вдалося дорогою заскочити до кількох поважних тітоньок, у яких можна було попросити трав – а за це Форко міг би якось помогти по господарству, наприклад. Але в жодної з них не виявилося нічого…
Хлопчик сильно засумував, але вдіяти нічого не міг. Увесь день робота йому йшла тяжко. Він намагався згадати ще когось, у кого могло б знайтися трохи сушеної м’яти чи лаванди – та більшість із них або постраждали від пожежі або вже давно принесли свої запаси у благодійну кухню: і з м’ятою, і з лавандою тепер там заварювали чаї.
Форко так не хотів засмучувати сестричку! Та й кращого подарунка для мами годі було придумати. Поринувши в роздуми, Форко поцілив своїм молотком трохи не туди, й тонка дерев’яна планка, яку мали прилаштувати до креденсу пані Зайчихи, зламалася.
- Форку, синочку, будь уважнішим, - пожурив його тато, який працював поруч. – Ми не можемо собі дозволити псувати такий цінний зараз матеріал.
Хлопчику стало гірко й соромно: і через ту планку, і через те, що засмутив тата, і через те, що не виправдав сподівань сестрички. А найдужче через те, що їхня люба, така самовіддана мама залишиться в своє свято без подарунка.
Сонце поволі скочувалося на захід, роботи на сьогодні більше не було, але Форко не поспішав додому. Він навіть боявся собі уявити очі Мілочки, коли вона почує, що духмяних трав для матусі він не знайшов. Тож хлоп’я повільно брело лісом, потупивши погляд.
Аж раптом його осяяла думка: а що, коли б він завітав до старої пані Білки, тої, що жила на Дубовій вулиці? Вона була чи не найстаршою представницею родини Білок, жила поодаль від усіх і наводила жах на дітлашню: пані Білка була суворою і завжди прискіпливо доглядалася до оточуючих поверх пожовклої оправи своїх круглих окулярів.
Проте, всі знали, що пані Білка дуже ощадлива й у неї завжди знайдуться запаси всього-чого-треба-й-чого-не-треба. Форко не знав, чи вона готова була тими запасами ділитися, але, тим не менше, спробувати вартувало. Тож він вирушив на Дубову вулицю.
Повітря в лісі було просочене ніжними, п’янкими весняними пахощами. На протоптаній стежині ще лежало минулорічне листя: коричневе й вогке, як сама земля. Обабіч стежки простягався густий зелений килим із моху й молодої трави, м’який і яскравий. На старих трухлявих пнях поросли химерні гриби.
Форчик ішов, роззираючись довкола й принюхуючись. Йому пригадалося, як минулоріч вони з батьками, Мілочкою, Тосиком і дорогими кузенами Борком, Тишком і Франчиком – дітьми дядька Форка і тітки Рори – ходили на весняний пікнік. Мама напекла смачних рогаликів з горішками й ванільних кексів, тітка Рора, як завжди, передала повний слоїк запашного абрикосового варення, тато захопив трохи сушених яблук… Вони забрели далеко в ліс, знайшли тиху, красиву галявину, розстелили свої кольорові клаптикові ковдри й до самого вечора насолоджувалися тією весняною вилазкою. Діти гасали, співали й бавилися в свої ігри, батьки стиха гомоніли між собою і нічого не забороняли – правда, мама весь час гукала дітей, аби взяли яблук, рогаликів чи кексів з варенням… Ох, як давно то, здавалося, було!
Стара пані Білка жила на третьому поверсі великого покрученого дуба. Гвинтові сходи, що вели до її дупла, були нерівними й скрипучими. Опинившись біля підніжжя старого дерева, Форко нерішуче зупинився: усі Їжаки боялися висоти, і хлопчику, хоч яким сміливим він був, складно було зважитися на підкорення цієї вершини.
Зрештою, він таки ступив на першу сходинку, другу, третю, четверту, п’яту… а тоді подивився вниз, похитнувся й мало не впав! Форко хутко збіг донизу й скрушно похитав головою:
- Я не зможу, не зможу піднятися аж туди!..
Він сів під дубом і почав напружено мізкувати, у кого б то ще можна було напитати ароматних трав для мами. Але ніхто не приходив йому на розум. Хлоп’я знов уявило, як засмутиться Мілочка, коли він повернеться додому з пустими руками. Форко згадав і малого братика, для якого завжди хотів бути взірцем відваги… І знову рушив до сходів.
Однією рукою хлопчик опирався на шорстку кору дерева й щодуху намагався не дивитися вниз. А за кілька хвилин він уже був коло порепаних круглих дверей, що вели до дупла пані Білки.
Тук-тук-тук, - затарабанив він пальцями. За дверима було тихо. Тук-тук-тук, - цього разу вдари були сильнішими. Десь у глибині дупла почулося незадоволене покректування.
- І кого там лютий вітер приніс? – бурчала стара пані Білка, не відчиняючи дверей. – Чого вам треба?
Форкові хотілося негайно дати нурка й за найкоротшу мить опинитися внизу, аби не довелося нічого пояснювати цій обуреній літній пані. Але відступати було ніяк.
- То я… Ф-форко з Їж-жаків, - ледь вимовив він, затинаючись.
- Чого тобі? – голос старої і далі був страшенно незадоволений, але вона, принаймні, підійшла ближче до дверей.
Гуркнув замок – пані Білка таки вирішила відчинити двері! Форкові було лячно, але хлопчик стиснув кулаки, випростався і подумки повторював «ароматні трави для мами, ароматні трави для мами», аби не забути, чого він прийшов, коли зустрінеться поглядом зі старою Білчихою.
- Ну? – кинула господиня замість привітання, щойно прочинивши двері.
- Е-е-е, - тільки й зумів видушити з себе Форко у відповідь.
- Заходь, не стій на порозі. А то ще звалишся, на мою голову! Їжакам не пасує лазити по сходах так високо.
Форко чемно почовгав за Білчихою. У її дуплі стояла дивна суміш запахів, яка розповідала водночас і про старовину, котрою був заставлений кожен кут малої хатини, і про те, що пані Білка була чудовою господинею: Форко одразу збагнув, що вона саме доварювала грибну юшку! Її дух залоскотав йому носа.
- Ну? – знову повторила Білка. – Чого тобі?
Та не встиг ще хлопчик роззявити рота, як прискіпливий погляд старої ковзнув по ньому: і по його розхристаній від роботи й поспішної ходи смугастій сорочині, і по старому джинсовому комбінезоні, протертому на колінах, і по поторсаних черевиках…
- Який неохайний Їжак! – пирхнула господиня. – Я була кращої думки про твою маму. У такому запилюженому одязі припхнутися в гості!
- В-вибачте, - прошепотів Форко, - т-тільки, б-будь л-ласка, не кажіть м-матусі, що я д-до вас п-приходив! То має бути т-таємниця!
- Он як?
- Т-так…
- Ну розказуй, що там у тебе за таємниці. А то я й гадки не маю, чого тебе могло сюди занести!
- У мами скоро день народження… - хлопчик, як тільки згадав про важливу причину свого візиту, одразу посміливішав. – І ми з сестрою і братом дуже хочемо зробити їй подарунок… Хоча й свята не буде. І гостей не буде. Ви самі знаєте, який зараз час… Ми витратили всі свої збереження й не можемо купити їй щось гарне. Та вона й не дозволила би… Але Мілочка, моя молодша сестра, хоче пошити мамі подушку з клаптів тканин… Вони з мамою щодня щось шиють для постраждалих мешканців нашого лісового містечка… Тож клаптів має бути вдосталь. І Мілочка чудово шиє… Але от духмяних трав, щоби наповнити подушку, в нас нема… І Мілочка просила мене відшукати… От я й подумав, що може ви…
- Ти добре подумав, - перебила його стара, і голос її цього разу звучав трохи лагідніше. – Іди помий руки і сідай за стіл. Поїси, а тоді будемо говорити далі.
Пані Білка з діловим виглядом підійшла до старого креденсу, вийняла чималеньку розцяцьковану простим візерунком глиняну мищину, налляла туди юшки, відрізала шмат запашного хліба й поставила наїдок перед Форком.
- Ваша мама – вправна господиня. І дуже добра жінка. Самовіддана. І діти в неї такі ж. Ти, певно, з татом на толоку ходив сьогодні, що такий брудний і розхристаний, правда?
Хлопчик кивнув. Юшка смакувала пречудово.
- Дам я тобі трав, яких захочеш.
- Але,.. – несміливо сказав Форко, відкладаючи ложку, - у мене немає грошей, я можу тільки помогти вам щось…
- Пусте. Не треба мені твоїх грошей. І без допомоги обійдуся. Мої племінники зі своїми дітьми навідуються часто. Доїдай. І, гляди, не розсип крихти по столі! Мищину після себе помиєш.
Форко доїв смачнючу юшку, подякував господині, помив миску й витер стіл. Краєм ока зауважив, що пані Білчиха на це всміхнулася.
- Тримай, - мовила вона вже зовсім лагідно, вручивши їжачку чималу торбину з травами. – То найкращий заспокійливий збір. За моїм власним рецептом. І тримайся добре на сходах. Іди повільно і вниз не дивися.
Хлопчик взявся захоплено дякувати – радості його не було меж! – але Білчиха випхала його за поріг.
- Іди, - тільки й кинула на прощання.
***
- Здається,.. все готово! – радісно прошепотіла Мілка, піднявши задоволені очі на братів.
Форко саме вовтузився з останньою ланкою святкової гірлянди із кольорового паперу, а Тосик сидів поруч, захоплено спостерігаючи за братом.
- От і чудово! – прошепотів Форко у відповідь. – Що не кажи, а ми таки трохи молодці!
Він підморгнув малому й розкошлатив йому чуба. Тосик розсміявся.
- Тссс, - Мілка приклала пальчика до губ і суворо глянула на братів. – Розбудите маму!
Діти ще раз перевірили, чи на місці всі подарунки: під дерев’яним ліжечком стояв дзбанок із фіалками, які Тось назбирав для мами: Мілочка мала намір перев’язати вранці квіти красивою стрічкою і поставити у вазі на столі. Подушка із запашними травами лежала в комоді. Листівка, яку намалював Форко й підписали всі дітки (навіть Маленький Тосик, намалювавши внизу веселе сонечко!) також лежала поруч. Форчик акуратно склав гірлянду й шмигнув під ковдру.
- Ану, давайте спати! Завтра у нас буде дуже насичений день!
***
Мілочці здалося, що вона спала всього секунду: щойно ж тільки заплющила очі, а Форко вже лоскотав їй носа пір’їнкою.
- Що, вже ранок?
- Так, Мілко, ставай хутчіш, поки батьки не прокинулися. Ми з Тосем розвішаємо гірлянду, а ти постав квіти на стіл. Ну й листівку з подушкою теж десь красиво прилаштуй. Таке робити тільки ти в нас умієш!
Дівчинка швидко зіскочила з ліжка, вмилася, почистила зубки, одяглася, зачесалася, заплела косу, не забувши вплести туди красиву лавандову стрічку, і побігла у вітальню – причепурити великий круглий стіл до матусиного свята. У батьківській спальні заскрипіла долівка – ох, треба поспішати!!!
Дівчинка тільки встигла поставити подарунки й квіти та розрівняти останні складки на скатертині, як з-за дверей батьківської спальні почувся сплеск долонь і зачудований мамин голос:
- Ой, любий, дякую тобі! Але ж не треба було…
- Як це не треба? У моєї найкращої в світі дружини день народження, а ти кажеш, що не треба було? – сміявся тато.
- Ох… Ох… - тільки й повторювала мама… - Яка краса! Негайно поставлю на комод у вітальні!
Діти, зачувши мамині слова, стали в шеренгу й приготувалися співати. Тож як тільки мама ступила на поріг вітальні, у затишній Їжачій нірці зазвучала триголоса пісня:
- З Днем народження, люба матусю!
Мама, вгледівши дітисьок, що стояли посеред вітальні – акурат під барвистою гірляндою з паперу, зачесані й святково вбрані, розчулено сплеснула в долоні.
- Любі мої…
Діти обступили матусю й заходилися цілувати її наввипередки.
- Ой, ой, заждіть,.. – розгубилася мама.
Вона похапцем підійшла до столу, аби поставити татковий подарунок – красиву дерев’яну різьблену шкатулку – і звільнити другу руку для обіймів. Аж тут побачила квіти, листівку й красиву запашну подушку – і сплеснула знову. Цілих три рази!
Діти сміялися, мама зворушено плакала, а тато сміявся і плакав одночасно. Увесь ранок минув у щасливому галасі, піснях і приємному нічогонеробленні. Тато не пішов сьогодні до лісу й не відпустив Форка, та й мамі з Мілочкою не дозволив нічого робити: адже й для свята має бути місце!
Правда, мама таки випросила дозвіл замісити тісто на коржики. Бо ж лісові мешканці, нічого не підозрюючи, прийдуть сьогодні, як і в будь-який інший вечір, на гостину. Та сьогодні мамі допомагати всі діти й навіть тато, тож робота швидко перетворилася на веселу забаву.
Коли звечоріло, мама попросила дітей переодягтися в буденний одяг, аби ні в кого з гостей не виникало зайвих питань. Хлопці чемно послухалися, а Мілочка добряче засмутилася: дуже вже їй подобалася її лавандова картата суконка. Але перечити мамі дівчинка не стала. Тільки залишила в косі красиву лавандову стрічку…
Надійшов вечір, а гостей усе не було. Їжаки аж почали перейматися – що ж то могло трапитися? Форко запропонував піти поцікавитися в когось із сусідів, але саме в ту мить у круглі дерев’яні двері нірки постукали. Мама з татом, як завжди, поквапилися до передпокою.
- Ох! – голосно скрикнула мама, плеснувши в долоні. – Ой, і як… І звідки?..
Усі троє дітей вибігли в коридор, аби подивитися, що там трапилося – і, ошелешені, завмерли на місці. За дверима стояла чималенька гурба лісових мешканців, і в кожного з них у руках були квіти або подарунки!
- Я й словом нікому не прохопився, чесно, - повернувся Форко до сестри... і раптом згадав: пані Білчиха!
Саме так, пані Білчиха стояла на чолі вітальної процесії і, завваживши Форчика, змовницьки йому підморгнула.
…Скоро стіл заповнився розмаїтими, хоч і дуже простими й невибагливими стравами; комора – невеликими мішечками з борошном, кількома бутликами варення, гірляндами сушених фруктів і грибів. А в мами тепер були цілих три красиві подушки, і навіть модний капелюшок – подарунок пані Білчихи!
Усі гості співали святкових пісень, вітали пані Їжачиху і дякували за її турботливість, доброту й щедрість.
А Мілочка тихесенько пробралася до матусі, пірнула їй під руку, міцно-міцно пригорнулася й загадала, що колись, коли вона виросте, то неодмінно стане такою ж, як її мама. Самовідданою, щирою, лагідною, люблячою… і дуже красивою.

Надійка Гербіш

Comments

( 6 штрихів — Домалювати штрих )
irsenas
Apr. 17th, 2014 01:47 pm (UTC)
як мило))) мені дуже сподобалося!
lada28
Apr. 17th, 2014 03:45 pm (UTC)
клас!
yulia_koshynsky
Apr. 18th, 2014 02:05 pm (UTC)
може у Богданки теж братики будуть
aspasia_roma
Apr. 18th, 2014 02:59 pm (UTC)
Спасибо.
Ірина Цапик
Apr. 19th, 2014 05:49 pm (UTC)
Надійко, казка чудова! Читаючи її похапцем на роботі, я аж просльозилась - така вона ніжна, та життєво-справжня... Натхнення Вам, нехай і далі пишеться!:)
patlatanata
Apr. 21st, 2014 09:09 pm (UTC)
Яка чудова казка! Хочеться читати її вголос для когось. А потім ще для когось, і ще...
Дякую!
( 6 штрихів — Домалювати штрих )